 |
У історичній Празі немає двох однакових бу-динків. Тому гуляти тут не лише цікаво, а й корисно: цілющий вплив високоестетичного середовища на інвалідів культурного фрон-ту важко переоцінити
Прага прописує свою архітектурну фармацію, добре розуміючи потреби таких різних гостей. Початкова стадія лікування — це полум'яна готика собору святого Віта і прилеглі середньовічні вулички Празького Граду. Далі непогано пройти курс веселого ренесансу Старого Міста й закріпити результат серед барокових витребеньок Малої Страни.А остаточно позбутися рецидивів пост-соц-арту допоможе незрівнянна празька сецесія.
Ідемо містом і чудуємось. Обабіч вулиці роздягнені панянки знехотя ховаються серед вишуканих гірлянд і тремтливих ірисів, а великі набурмосені сови тільки щільніше притискаються до мурів, навіть не кліпаючи на безсоромниць вилупленими очиськами. Певно, їх більше цікавлять жабки та ящірки, котрі вилискують оливковими й золотавими спинками, без остраху розпластавшись на фасаді химерного будинку. Ми ж, від гріха подалі, зводимо погляд вище і дивуємося ще дужче: замість неба місто накрите розкішним майоліковим панно...
Історія про теорію
До дерева чеської архітектури сеце-сійну парость прищепив Ян Котера — учень легендарного Отто Вагнера, творця епатажних будівель у Відні, котрі й дотепер вважаються чи не головною принадою колишньої імперської столиці. Та демократична сецесія не зважала на ранжири. Відтак провінційна Прага здобула від неї цілі вулиці й квартали, причому і в центральних районах, і на околицях. А все тому, що цей начебто рафінований стиль напрочуд вдало вписався в традиції чеської художньої культури.
Прославлені архітектори та безіменні майстри вкладали душу не лише у фасади. Адже сецесія засадничо створювалась як стиль життя, у котрому все — від шпінгалета до димаря — мало бути не лише доцільним і зручним, а й прекрасним. Тому інтер'єри будинків оздоблювалися вишуканими гравюрами та строкатими мозаїчними вставками, химерними бильцями і естетично довершеними квартирними табличками. Проте усі вони, відомі й невідомі творці сецесійної Праги, прагнули одного: зробити своє улюблене місто найгарнішим у світі. Очевидно, їм це вдалося. Бо ж недарма Творець, Він же Головний Архітек-
Писанки Вацлавськоїплощі
Справді, з погляду архітектури Прага неймовірно, казково багата. Настільки, що іноді сама про це забуває. Сидиш, скажімо, за столиком на маленькій затишній площі (куди й приблукав суто випадково), п'єш кавузякими-небудь кнедликами й роздивляєшся довкілля. Аж раптом погляд ошелешено чіпляється за абсолютно феєричну будівлю, не позначену в жодному путівнику! В дев'яноста випадках зі ста будьте певні: це — сецесія.
І все ж ліпше не віддаватися виключно на розсуд власних ніг, а розпочати, як казали римляни, аЬ ОУО — від яйця. Ним наразі виступає так званий дім Пе-терка(1899), що нагадує вишукану писанку. Спроектований згаданим Яном Котерою, будинок заховався у самісінькому центрі Праги, на гамірній Вацлав-ській площі. Саме із цього первістка нового стилю вулицями міста розлетілися райдужні жар-птиці та розкішні павичі, пострибали всілякі царівни-жабки і дра-кончики, проросли плющі й лілеї — уся символічна живність сецесії. Цікава деталь — із невеличкого подвір'я того будинку відкривається незвичний краєвид на готичний собор Діви Марії Сніжної. До речі, чи ж не тому сецесія у Празі здобула такого успіху, що проїзд першої споруди в цьому стилі осяває Сама Мадонна у золотих ризах?
Та найскоріше на Вацлавській площі впадає у вічі готель «Європа» (архітектори Бедржих Бендельмаєр та Алоїс Дріак). Один із його колишніх господарів придумав для свого закладу екстравагантний девіз: «За життя — у Шроу-бека, після смерті — на Небі». І він мав рацію. В цьому можна пересвідчитись особисто — усередині все, натюрліх, у райсько-первозданному вигляді. Недарма кожен поважний чеський режисер, намагаючись вловити декадентський дух початку XX століття, не обходиться без ресторанів, кав'ярень і Дзеркальної зали готелю. Сюди варто завітати навіть тим, хто з якоїсь причини ненавидить найсмачніше у світі празьке морозиво... А загалом сецесійні будівлі взяли Вацлавську площу в досить щільне кільце. Причому, як прийнято у Чехії, кожна неординарна споруда має власну назву. Тож радимо не оминути ані готелів «Злата гуса» й «Амбасадор», ані палацу «Коруна», що завдячує своєю назвою короноподібній башті — чудовому орієнтирові для туристів.
Однак найшикарнішим зразком се-цесійної архітектури у Празі, так би мовити, її апофеозом, став Громадський дім (по-чеському Обецні дум), котрий у 1905-1911 роках звели на стику вулиці На Пржикопі та сучасної площі Республіки. Тридцятеро найкращих національних митців під орудою Освальда Поливки та Антоніна Бапьшанека сотворили справжнє диво. У принципі, воно складається з давно відомих елементів: мозаїк, декоративних металевих конструкцій, розписаних плафонів і різьблених дверей. Але як саме — то є велика таємниця сецесії. Це одразу стає зрозумілим, тільки-но переступаєш поріг концертного залу Сметани — центрального «об'єму» Громадського дому. Майже щовечора півтори тисячі слухачів мимоволі перетворюються і на глядачів — так вражає його внутрішнє оздоблення. Навіть давно знайомі симфонії та кантати набувають тут особливого, соковитішого звучання, наче й справді черпають з інтер'єрів додаткові веселкові барви...
Празький Град «під Мухою»
Архітектурний «заповідник» міста має своє ядро. Це Празький Град, що опо-сів високий правий берег Влтави. Ось де найліпше вивчати всесвітню історію зодчества! Але нас цікавить інше. Виявляється, шістсотлітній собор святого Віта теж причетний до сецесії. Тільки тут можна побачити колосальні вітражі, виконані у 1930-х роках найвідомішими чеськими графіками Альфонсом Мухою, Максом Швабинським і Франтишеком Киселою. Туристи годинами вистоюють перед Мушиним «Житієм святих Кирила та Мефодія», що зачаровує дивовижним рухом кольорів. Наче ціла галактика з червоногарячим центром і холодно-бузковою периферією розгортається на карколомній висоті соборної стіни, єднаючи час і простір у єдиний потужний акорд...
Релігійну тематику продовжує вілла скульптора Франтишека Білека на вулиці Міцкевича, куди варто завітати після прогулянки Королівським садом. При будівництві свого дому митець надихався біблійними алегоріями. Звідси — могутні, на давньоєгипетський штиб, стовпи, плаский дах і сповнена екбпресії скульптурна група, де чеський педагог XVII століття Ян Амос Коменський нагадує щонайменше пророка Мойсея.
Узагалі градчанським віллам треба присвятити окрему прогулянку, адже тут що не будинок, то маленький шедевр.
А коли раптом від надміру рельєфних чаш із плодами, золотих виноградних грон і келихів із~некіаром та амброзією в когось розгориться апетит, доречно буде завітати до ресторану знаменитого Ганавського павільйону, в якому, крім краєвиду на сецесійний міст Свя-топлука Чеха, подають непогане сеце-сійне... пардон, свиняче коліно із чорним пивом...
Виногради без жодної вади
До 1922 року, коли розбудувалася так звана Велика Прага, це містечко-су-путник усіма силами противилося злиттю зі своєю шикарною сусідкою. Адже почувалося цілком самодостатніми: недарма тут селилися переважно заможні
городяни, які й посприяли створенню неповторного обличчя Виноградів. Однак невблаганна столична експансія поглинула цю оазу спокою. Втім, вона зберігає його й дотепер. Тож, певно, недарма центральна площа району називається майданом Миру.
На ньому зосередилися найімпозант-ніші будівлі Виноградів. Посередині височить костел святої Людмили — улюбленої чеської історичної героїні, чия доля дещо нагадує житіє нашої княгині Ольги. Два бічні вівтарі храму виконані в готико-сецесійному стилі та є чудовим зразком використання модернового декору в церковному мистецтві. А найбільше тут вражають керамічні рельєфи на тему Страстей Господніх.
Поруч із домом Божим — оселя Мель-помени. Театр на Виноградах нікого не залишає байдужим від найпершої вистави, розіграної 1907 року. Архітектори Алоїс Ченський та згаданий Антонін Баль-шанек врахували, здається, усі модні забаганки часу. Але особливий захват викликають скульптури та бронзові герми, котрі прикрашають фасад театру, а також розписи стелі глядацькоїзали з патріотичною назвою «Честь мистецтву Батьківщини». До речі, ту ж саму честь уже сто років успішно захищає прекрасна сецесійна завіса — унікальний витвір ужиткового мистецтва 1900-х (автор — Володимир Жупанський).
Від площі Миру можна помандрувати у будь-який бік — усюди за вами спостерігатимуть чудернацькі маскарони, а в очах мерехтітиме від яскравих вітражів на дверях і вікнах. А як змалювати тутешні балконні решітки? Далебі, такого буяння ковальської фантазії не знайдеться і в майстерні бога Гефеста!
Проте найцікавіша вулиця району — без сумніву, Польська. Це ніби суцільна виставка найкращих проектів найкращих архітекторів, на диво пластична й водночас монументальна. А інтер'єри під'їздів, куди досить легко і цілком задурно потрапляють допитливі туристи? Мармур і кольорове скло, дзеркала і мозаїка на підлозі, по якій із незвички й ходити якось ніяково... Тут же, на Виноградах, варто завітати до майстерні скульптора Ладислава Шалоуна — автора славетного пам'ятника Янові Гусу на Старомєст-ській площі Праги. Можете не сумніватися, головного національного героя Чехії теж зодягнуто у сецесійні шати.
Вокзал утіх
І ось натомлені, але поздоровілі естети збираються додому. Хто бажає романтичного прощання, нехай від'їжджає із центрального залізничного вокзалу. В таких місцях пригадується випадок у Ленінграді, точніше, розмова у замиз-каному залі одного з тамтешніх вокзалів. Колоритна українська бабуся на всі прохання свого сивенького дідуся прогулятися «гарним містом на Неві» відповідала коротко й безапеляційно: «Не піду, старий дурню! Який вокзал — таке й місто!». Так ось, у Празі — все з точністю до навпаки. Яке місто — такий і вокзал. Звісно, сецесійний. Звісно, доглянутий і чистий. Над яким на шпилі бовваніє зелена скляна куля, що, ймовірно, уособлює всю нашу планету. А внизу, у залі, дві дуже легко вдягнені панянки тримають у руках гірлянду з медальйоном, на якому чистою латиною написано, що Прага — матір усіх міст. І, знаєте, з тими дівчатами якось одразу погоджуєшся... |
