 |
Тулiара
Летимо в столицю пiвденної частини острова — мiсто Тулiару. Знайомство з мiсцевими авiалiнiями виявилося дуже повчальним. Наявнiсть квитка — не гарантiя польоту. Мiсця потрiбно встигнути зайняти. Ми зробили це в числi перших. Останнi пасажири розмiстилися в кабiнi пiлота, частина ж охочих узагалi не полетiла.
Мiстечко невеличке й дуже сонячне. Враження доповнюють невисокi бiлi будiвлi. Автомобiлiв практично немає — занадто дороге пальне (1,2 євро за лiтр). Зате рикш стiльки, що здається, це основна робота для тутешнiх чоловiкiв. Рикша просить стiльки ж, як таксист, i вдаватися до його послуг розумно лише задля цiкавостi й пiсля сильної втоми.
У мiстi можна придбати цiкавi й зовсiм не дорогi сувенiри. Багато найрiзноманiтнiших мушель, причому за безцiнь, непоганi фiгурки й коробочки з дерева. Справжнє диво — вiдновленi з окремих шкаралупок яйця епiорнiса, гiгантської вимерлої iстоти («пташка» була чимось середнiм мiж слоном i страусом). Перiодично пiдходять люди, що пропонують коштовне камiння. Ми навряд чи вiдрiзнили б скло вiд смарагда, тому вiдмовлялися, а ювелiри, напевно, могли б тут окупити поїздку. (Правда, митнi правила забороняють вивозити цей товар).
Тулiару не назвеш дуже безпечним мiсцем. Тут нерiдко хворiють на малярiю, i для вiдвiдування регiону необхiдна лiкарська профiлактика. Пляжi замiнюють мiсцевим туалети, тож про купання не йдеться. Поплавати в Iндiйському океанi можна трохи далi, бiля селищ Iфатi й Мангiлi, де розташований найкращий кораловий риф Мадагаскару. Але пам’ятайте: у мiсцевих акул погана слава...
Рибалки везу
Дорога до Iфатi, здається, колись була асфальтованою. Бiдолашна машина гуркоче i пiдстрибує. Але краєвиди!.. З одного боку — блакитний океан, пiщанi коси, мангри, чистi безлюднi пляжi, поодинокi рибалки. З iншого — селища iз маленьких хижок, дiтлахи й оголенi до пояса жiнки.
Нарештi, готелi. Вiд зовсiм простих очеретяних бунгало до будиночкiв iз вигодами й електрикою. Довелось об’їхати не менше п’яти, щоб знайти вiльнi мiсця. Сiмейне бунгало з душем i туалетом коштувало близько 10 доларiв за добу. Електрика вiд генератора з’являлась увечерi годинки на двi.
Погода в цих мiсцях спекотна або... дуже спекотна. Опадiв може не бути одинадцять мiсяцiв на рiк. Улюблений тост мiсцевих: «За воду!».
Люди живуть практично на вулицi, малюсiнькi будиночки з пальмових гiлок i бамбука служать лише для сну.
Чорношкiрi рибалки везу — це, за легендою, нащадки пастухiв, якi порушили фадi (табу, заборону). Нiбито у давнi часи принцеса вдавилася рибною кiсткою i померла, вiдтодi риба стала фадi. Частина племенi почала їсти її у важкий, посушливий рiк, за що й була вигнана.
До нас вiдразу ж проявили увагу мiсцевi дiвчата, що продають намисто, черепашки i хустки. На нашу вiдмову надiйшла нова пропозицiя — гарний масаж. У це поняття, без сумнiву, вкладався бiльший змiст. Простiсiнько пiд плакатами «Стоп секс-туризму!» знiмаються «клiєнти»...
Проте дiвчата-острiв’янки явно iз почуттям власної гiдностi. Вони, очевидно, мрiють про шлюб з iноземцем. Деяким це вдається. Жiнка, вихована в малагасiйськiй родинi, справдi здатна «запасти в душу». Народ тут мислячий, вiн намагається жити у злагодi з внутрiшнiм свiтом. Ми кiлька разiв бачили європейсько-малагасiйськi подружжя зi спiльними дiтьми, де тато навiдується або й мешкає на островi. Серед пасажирiв, якi летять на Париж, теж було чимало темношкiрих дiвчат у супроводi бiлих чоловiкiв.
Якось познайомилися з молодим аптекарем, котрий навчався в Українi ще за радянських часiв. Здавалося, вiн теж мав про нашу батькiвщину найсвiтлiшi спогади. Попросив нас вiдправити лист своїм українським знайомим. Запропонував повечеряти разом i представив свою дружину, теж «українку».
Родини на Мадагаскарi здебiльшого багатодiтнi, до десяти нащадкiв. Малюки жебракують, б’ються за цукерки, але не виглядають голодними i виснаженими. Океанськi вiдпливи повнiстю забезпечують їх харчем. Дiти тут не тягар, а гордiсть, радiсть i любов.
А ще мiсцевi шанують небiжчикiв. Кажуть, мертвi живуть, поки про них пам’ятають. Iснує навiть обряд фамадихани — перепоховання покiйних. Склепи будуються дуже грунтовно, чого не скажеш про житла. Вхiд у могилу нерiдко залишають вiдкритим. У свiтi бiльше нiде не прийнято турбувати мертвих. Якщо в сучасних урбанiзованих людей i iснують забобони чи табу, то вони стосуються саме цього моменту. Для малагасiйцiв же витягування трупа зi склепу — святкова подiя. Громада веселиться, спiває i танцює. Рiжеться худоба, запрошуються гостi. Це на тлi того, що офiцiйна релiгiя — християнство. Мертвих дiстають зi склепiв, очищають, загортають у новi тканини.
Малагасiйцi думають, фамадихана приємна предкам, якi захищають свою родину. Живi розраховують, що пiсля їхньої смертi те ж саме зроблять iз ними дiти. Чим бiльше дiтей, тим бiльше зв’язкiв зi свiтом живих...
Сухий лiс
Виїжджаємо на вiзку, запряженому биками зебу. Перед очима виникають надзвичайнi пейзажi. Серед гiгантських алое, молочаїв i кактусiв можна вiдчути себе комахою, що повзає по яскравiй клумбi. Враження пiдсилює майже червоний глинистий грунт. Коли захiд сонця забарвив у червоне товстi стовбури невисоких голих баобабiв, картинка вийшла просто чудова!
Пiсля смеркання в цих мiсцях зрiдка можна спостерiгати нiчних звiрят i птахiв. Разом iз гiдом вирушаємо на пошуки найменших лемурiв — мiкроцебусiв. Важить тваринка близько 60 грамiв, а завдовжки — не бiльше 15 сантиметрiв. Як знайти цих крихiток уночi? На одному з дерев у свiтлi лiхтарика помiчаємо двi жаринки — очицi. Пiдкрадаємося до дива природи в надiї на вдале фото. Лемурчик виявився не з боязких i спокiйнiсiнько нам позував. Згодом ми вiдшукали ще кiлькох. Вдалося побачити сову, гекконiв i величезних шиплячих тарганiв. Гiд не зрозумiв нашого iнтересу до комах i обiцяв запросити до себе в гостi, де, за його словами, цих тварюк значно бiльше.
Вранiшнiй снорклiнг
Перший заплив зробили поруч iз бар’єрним рифом, сто разiв дiставши вiд гiда пiдтвердження, що акул тут не буває. Пiдводний пейзаж — досить приємний. Великi риби-метелики, папуги, окунi, жовтi флейти... Але знiмати й насолоджуватися плаванням практично неможливо через сильну течiю. Хвилин за п’ятнадцять ми, вже неспроможнi боротися з водяними потоками, вибралися в каное. Перебралися до спокiйнiшого мiсця, де плавало кiлька туристiв. Блакитнi й червонi корали, пiдводнi схили, молюски, повiльнi риби... Краса!
Та захопитися спостерiганням цього разу завадив гiд, давши зрозумiти, що голодний i хоче повернутися. У нас ця заява викликала спочатку роздратування: нарештi трапився чудовий риф! Проте на каное ми зрозумiли: наполегливiсть хлопця пов’язана не з голодом, а iз сильними шлунковими спазмами. Вiн пополотнiв, сповз на дно човна, прикрив очi й повторював, що необхiдно з’їсти манго. На березi ми запропонували лi ки з аптечки, але це його не зацiкавило. Схоже, вiн знав свою недугу i свою «панацею». У наступнi днi ми теж вiдчули спазматичнi болi, якi значно полегшувались плодами манго. Мабуть, не варто було обiдати на березi й довiряти приготування рибалкам...
Спроба риболовлi Нiчне небо всипали дивовижно яскравi зiрки. Тиша. Чути лише ритмiчнi сплески весел. Дитину почав морити сон, i ми розмiстили сина на згорнутому вiтрилi, на днi вузенького каное. Не знаємо, як вiн змiг заснути на пiдлозi завширшки не бiльше п’ятнадцяти сантиметрiв. Та все одно малий зробив правильно, бо риби цiєї ночi не було.
Пiзнiше ми зрозумiли, що для серйозної ловлi необхiдно вийти за бар’єр. Це небезпечно навiть удень: вихiд неширокий, сильнi течiя i хвилi. Але вранцi ми спробували. Через пiвтори години iнтенсивної роботи на веслах нашi провiдники досягли мети. На краю рифу стоїть шалений гуркiт. Хвилi Мозамбiкської протоки спрямовують сюди всю свою мiць. Справжня велична морська стихiя! Ось тiльки спостерiгати її з крихiтного хисткого каное якось незатишно. Нам не хотiлось затримуватися тут надовго.
Навколо на таких же пiрогах рибалили везу. Години до одинадцятої вони повертаються — о дванадцятiй починається вiдплив, i причалити до пляжу неможливо, бо оголюється грузьке дно. Рибалки ще повиннi встигнути реалiзувати свiй улов, адже у 30-градусну спеку морепродукти псуються за кiлька годин.
Бережiть себе!
До речi, про дари моря. Ми якось зупинилися в кафе на набережнiй i замовили креветки. Чекати довелося довго. Кредо мiсцевого люду — «мура-мура», тобто «поволi-поволi». Так навiть називався готель по сусiдству. Сьогоднiшнiй день схожий на завтрашнiй, i що таке якась година чекання, порiвняно з вiчнiстю? Їм не зрозумiти нашого роздратування. Креветок нам принесли, але не двi порцiї, а два кiлограми. На превелику силу впоравши один, другий ми прихопили iз собою. Цього якраз не варто було робити. Через годину продукт став небезпечним. Наступного дня обiдали левомiцетином i мезимом-форте.
Якось уранцi син прокинувся з розпухлими очима. Ми страшенно злякалися. Гiд запевнив, що то пусте — iнфекцiя вiд мiсцевих дiточок, треба просто закапати очi грудним молоком. Хлопець був щиро здивований, що в мене воно вiдсутнє. «У наших жiнок молоко є завжди...». (Ще б пак, у кожної — десять-п’ятнадцять дiтей!). Набряк спав через годину пiсля закапування фурацилiном. Задоволений малюк знову хлюпався у морi в оточеннi чорношкiрої дiтлашнi... |
