 |
Простiр для мене завжди був проблемою. Перш нiж я зважився купити авто, друзi мене вiдраджували. Мовляв, кермо i Вовкун — речi несумiснi. Щось у цьому є... Скiльки разiв бувало: сiдаю в метро, обмiрковую якусь iдею, а потiм помiчаю, що їду в протилежному напрямку. З тiєї ж причини не люблю подорожувати сам. Особливо, вперше у чужiй країнi. Пам’ятаю, як спочатку було лячно в Нью-Йорку... Мабуть, я бiльше перебуваю в сценiчному просторi. Бог дає творчiй людинi два життя: реальне i мистецьке. Зрештою може виникнути загроза вiдриву вiд реальностi. Це в жодному разi не має ставати самоцiллю. А взагалi однаково страшно бути заземленим i залiтати за хмари.
— Вам доводиться тягти i комерцiйну лямку...
— Доводиться. Вже скiльки рокiв планую бодай на два днi вiдключити телефон i присвятити цей час тiльки творчим iдеям. Але дуже важко вирвати навiть дещицю часу. Досвiд чи, може, Господь дарує творчу нiч або передсвiтанковi спалахи iдей. Усе решта — метушня...
Я люблю побут, але не хочу думати про нього. В моїй родинi це нелегко. Дружина — актриса, вона теж повинна мати час i простiр. Ми — сучасна сiм’я, котра не має залежати вiд кухнi й може дозволити собi повечеряти у ресторанi.
— Ваша родина така сучасна, що може дозволити собi повечеряти навiть за кордоном...
— Я вiдвiдав двадцять шiсть країн на рiзних континентамали тодi лише кiмнату в гуртожитку й дитину на руках.
Щодо iнших країн... Їх завжди можна по-новому вiдкривати. Цiкавими є континентальнi контрасти: Схiд — Захiд, Америка — Африка...
Здається, я комфортно i безпечно почуваюся в Нiмеччинi — навiть не знаю, чому.
Є мiсця, схожi для мене на оперну виставу. Наприклад, Прага. Середньовiчнi площi — наче готова сцена...
Америку завжди пов’язують iз хмарочосами, але чомусь нiколи не згадують про красу природи. I як вона змiнюється вiд штату до штату... На жаль, я не сказав би того ж про їхню культуру. Традицiйною американською усмiшкою прагнуть прикрити все, навiть вiдверту антикультуру, яка проявляється в екстремальних умовах. Не так давно, коли затопило Флориду, люди перетворилися на нелюдiв... Власне, старенька Європа теж переживала нелегкi часи — пригадайте, коли вивозили Дрезденську галерею — але подiбного безкультур’я там не було.
Торiк я вдруге вiдвiдав Лондон. I зрозумiв, що свiт шалено змiнюється. Глобалiзм наступає на п’яти. А людство залишається подiленим на слабких i всесильних. У цьому i слiд шукати корiнь усiх свiтових конфлiктiв. Араби чи iншi покидають свою батькiвщину не вiд доброго життя. А коли тiкають вiд бiдностi, то це вже ганьба великим країнам i їхнiм розхваленим демократiям. Вони не роблять головного. Лiпше системно допомогти «третiм» країнам, нiж потiм захищатися вiд емiгрантiв.
Я завжди мрiяв потрапити до Японiї. Цього року був там уперше. Ментально цей народ дуже близький українцям. Їхнiй дуалiзм у релiгiї подiбний до нашого: японець поклоняється i древнiм божкам, i Буддi — а в українському християниновi глибоко захований язичник. Схожий вiйськовий вишкiл у козакiв i самураїв. Обидва народи простi й не переобтяжують себе побутом. У японцiв це невеличкi кiмнати, де все дуже точно розставлено — так само, як в українцiв: на покутi iкона, далi рушник, лава, стiл i пiч. Сьогоднi час, звiсно, усе розставив iнакше...
— А Україна вам цiкава?
— Її я проїхав уздовж i впоперек! I пiзнаватиму батькiвщину все життя. В Українi є унiкальнi мiсця, iнша рiч, що комунальна атмосфера там залишилась на радянському рiвнi. Крим потребує чiтких i прозорих iнвестицiй. Цей регiон не може бути нетуристичним. Так само, як i решта в Українi. Тiльки туризм! Навколо Києва можна розробити маршрут «Княжа корона». Далi Чернiгiв i всi довколишнi iсторичнi мiста. Ще iншим маршрутом стали мiсця, пов’язанi з трипiльською культурою. Львiв вiд часiв Данила Галицького теж можна було б назвати «Королiвсьщо Китай забезпечує пiвсвiту... А нашi олiгархи хiба знають, що таке українська культура? Нещодавно всi кинулись вивчати Трипiлля i понеслася спекулятивна тема... Наче до сьогоднi його не iснувало. Тому так i вiдбувається, що з України росiйськi гастролери вивозять десь 180 мiльйонiв доларiв за рiк. Неоподаткованих. У ХХI столiттi так усе пов’язане, що вiддавати культуру на залишковий принцип iснування — просто злочин.
— Ваш мистецький простiр теж розподiляється на «пiдпростори». В ньому є рiзнi, навiть полярнi речi. Наприклад, ви були режисером iнавгурацiї нашого Президента, а за якийсь час уже працювали над оперою Вердi «Бал-маскарад»...
— Це нормально. Затримуватися довго на висотi й експлуатувати самого себе — то вже не творчiсть. Треба ризикувати! В мистецтвi повинна бути провокацiя.
Занурююсь у роботу i це рятує вiд буденностi, котра хоче заважати. Якби когось iз когорти заздрiсникiв загнати у мiй темп життя...
— Проект «Незалежне мовчання» — наскiльки вiн актуальний?
— Вiн складався з трьох частин. Одна презентувала книгу новел — своєрiдну данину селу, в якому я народився. Друга охоплювала наївний живопис i колекцiю українських сорочок. Адже це не музейний пил i не просто українська сентиментальнiсть — то є мистецтво. На моє лiбрето Володимир Павлiковський написав музику. Звучали народнi iнструменти, але в сучасному осмисленнi. Колектив «Днiпро» визначив жанр як «фольк-оперу», я ж схильний до назви «фольклорнi метаморфози».
— Свого часу ви прилучилися до вiдкриття свiтовi України туристичної. Маю на увазi проект «Золотi ворота тисячолiть». Яка його доля?
— Тiй iдеї сприяла поїздка на Кубу i єдине шоу, якого не заборонив Фiдель Кастро. Прекрасний спiв, колоритнi iнструменти, фантастичнi танцi... Нiхто у свiтi не може дорiвнятися за темпераментом до кубинцiв! В iнших країнах теж є подiбнi презентативнi штуки. I я собi подумав: чому не у нас? Почав дiяти. У 2000 роцi на березi Днiпра без бюджетних коштiв збудували шоу-парк «Золотi ворота тисячолiть». Iноземцi були в захватi: каскадери, кiнний театр, близько 700 учасникiв i майже тисяча костюмiв, зброя, справжнi козацькi гармати, спецiально написана музика... У реальну величину вiдтворили iсторичнi Золотi ворота... Сподiвалися, що наше дiйство входитиме у програму знайомства зi столицею. Так i тривало два роки. Людина, котра нiчого не знала про Україну, за двi години могла скласти уявлення про неї.
На жаль, проекту вже не iснує — пiшов пiд екскаватор. Набудували дорогих будинкiв. Давно я не бачив подiбного варварства. Тепер не можу туди їздити...
— Уже кiлька рокiв займаєтеся мистецьким проектом пам’ятi голодомору. Може, не варто братися за такi жорстокi речi?
— Коли вiддаєшся цiй темi, то вже думаєш не про вiдгуки, а про вiдлуння мiльйонiв мертвих. Це теж твоя сила, твоя енергiя. У чотири найбiльшi празники ми звертаємося до предкiв. Пiд час Рiздва, щоб прийшли до нас на святвечiр, на Трiйцю лепехою та липою клечаємо хату i кличемо душечки... «Мистецький проект на тему голодомору»... Боже, як сухо i страшно звучить! Це дiйство на межi сакрального ритуалу. Прагну, щоб наша країна єдналася: вчора — у горi, сьогоднi — у радостi.
— Ви пiдтримуєте офiцiйнi акцiї. Але нещодавно офiцiйно вiдмовилися вiд пропозицiї стати радником Президента України. Мало кому спаде на думку добровiльно вiдсунути жирний державницький портфель…
— У «помаранчевiй революцiї» як громадянин я брав активну участь i не чекав на якусь подяку чи посаду. Але настав момент випробовування владою. Це найстрашнiше, особливо в наш час i в нашiй країнi. Тут дуже легко хапаються за портфелi, не маючи навiть натяку на концепцiю. Буває, що людина легко вiдрiкається вiд власного «я», хоч перед тим турботливо плекала його. Чесно — коли спокусливий портфель виник передi мною, були безсоннi ночi... Усвiдомлюєш, що тобi скоро п’ятдесят, хочеться стати на такий щабель, на котрому було б варто втриматись якомога довше. Але у творчостi цього не буває. Сьогоднi в усiх газетах твої фото, а завтра тебе перекреслять... Я пройшов через кiлька таких спокус i вiдчуваю неймовiрну легкiсть буття. Хоча не можу сказати, що вiднайшов собi iдеальне мiсце.
— Вашi «помаранчевi» iлюзiї не розвiялися?
— У революцiї затримуватись небезпечно. Її необхiдно продовжувати у рiзних напрямках. Якщо вчора це були барикади i Майдан, то сьогоднi їх мають змiнити iншi досягнення.
Пост-помаранчеву ситуацiю порiвнюю з 1919 роком. То був час Української Народної Республiки, який забезпечив прорив у полiтицi й культурi. Згадайте представникiв «розстрiляного вiдродження»: театр Леся Курбаса, генiальних апологетiв в українському живописi або кiномистецтвi...
Хвилю загального пiднесення Україна переживає втретє. Заряд, який виник на Майданi, — не що iнше, як прагнення народу очиститись вiд захланної влади. Водночас йому треба було позбутися й рабських звичок. Тому на рiчницю «революцiї» я хотiв вiдчути процес очищення. Не треба красивих слiв, люди втомилися вiд них. Щоб досягнути мега-мети, треба скласти «дорожню карту», хай як банально це звучить. Тiльки конкретика й чiтка стратегiя на захист iнформацiйного, культурного та духовного простору країни.
— Захист... З України буквально витурили Андрiя Жолдака — чи не єдиного сучасного театрального режисера...
— Голлiвудський актор Григорiй Гладiй теж «пунктирно» приїжджає з Канади та органiзовує у Києвi майстер-клас. Проблема стосується й цiлих колективiв. Як утримати вiд розпаду єдиний ансамбль старовинної музики Костянтина Чеченi? Вiн виконує твори, датованi 1600 роком. Тiльки голий ентузiазм i, мабуть, якась форма подвижництва пiдштовхує його учасникiв знаходити час, мiсце, кошти... Аби творити. На «круглому столi» з митцями у Президента я зрозумiв печальну iстину: цiлiсностi в нашому мистецтвi немає. Кожен бачить тiльки своє. Мусимо пiднятися вище, поглянути на проблеми згори.
— Насамкiнець трiшки романтики. У вас дуже гармонiйнi iм’я та прiзвище. Мабуть, вони допомагали вам у життi... А ще чомусь здається, що ваш улюблений колiр — темно-синiй...
— Iм’я i справдi помагає менi у життi. А кольори... Колись «перехворiв» на чорний. Ходив, нiби монах-схимник. Але з вiком забаглося рiзнобарв’я. Дуже не вистачає зеленого. Сiльська дитина, смарагдовi луки — ностальгiя... Особливо люблю початок вересня. Небо набуває такої казкової глибини, що видно космос... |
