 |
Літо якось несподівано вступило у ОЙОЇ права, і я навіть не помітив, як зацвіли дерева, зазеленіла трава, бузьки прилетіли з Африки й вивели малят. Якщо так триватиме, можна втратити лік дням, рокам і загубитися в повсякденні. Досить, сказав я собі — час утікати з Києва. А що валандатися світом самому нудно, то видзвонив свого друга, він — свого, і за два дні на вокзалі зібралася ціла бригада замучених містом волоцюг, які прагнули лише одного — волі.
Волю ми вирішили шукати недалеко, у Криму. Аби остаточно злитися з нею в поцілунку, треба було пройти деякі процедури, недуже приємні, але необхідні. Як-от — купівля майже не існуючих квитків, подорож у задушливому вагоні додаткового потяга, блукання Симферопольським вокзалом і дорогу вантажівкою. Аби радість від зустрічі з морем була повноцінною і подорож не перетворилася на банальне смаження тіл, вирішили розпочати її з мандрівки Великим каньйоном. Що з того вийшло, зараз оповім, але, забігаючи наперед, скажу: сподівання бляк-ли, порівняно з отриманим кайфом! Вивантажившись неподалік від входу в каньйон і прагнучи уникнути купівлі вхідних квитків, ми перебрели стрімку гірську річку Кокозку і, оминаючи охорону, подерлися вглиб порослої лісом долини. Дуже швидко її змінили скелясті пагорби, затиснутіз двох боків високими природними стінами, які поволі, але впевнено сходилися докупи. Кілька стежок петляли, перепліталися, і ми, плутаючись так само, як вони, прямували вздовж води вгору за течією.
Втомлені й зачаровані, вирішили зупинитись, аби досхочу намилуватись красою каньйону, трохи пофотографувати і, звичайно, покупатися. Стежачи за картою, були впевнені, що каньйон досить короткий і має ось-ось закінчитись, а тому хотіли якомога повніше насолодитися його принадами. Та, на щастя, помилилися стосовно їхньої кількості.
Для купання була обрана одна з численних природних ванн каньйону, досить глибока, із ВРгінкими гладенькими валунами з боків. З високого жолоба в неї спадав стрімкий потік. Довго купатися в тій холоднющій «лазні» неможливо. Коли занурюєшся розігрітий у воду, відчуваєш, як зводить усі костомахи і в м'язи впиваються мільйони голок. Єдине бажання — вистрибнути на берег і підставити тіло сонцю. Бо тоді настає блаженство...
Подорожувати каньйоном цікаво в будь-яку пору року, але найзручніше все-таки у кінці літа, коли річка міліє і русло її практично сухе. Заповненими водою лишаються тільки окремі ділянки — оце і є ванни. Можна без проблем переступати через неширокий потік, не ризикуючи замочити черевики. Кожна скеля має свою назву, що визначає її місце у вервечці інших. Перша на правому березі — Сторожова. Це панорамний пункт. З нього добре видно величну скелю Соснову, на «припічках» якої красуються силуети кримських сосон. Мис Четвертий гігантським ступінчастим ребром здіймається із глибини. На його бурій стіні зяє глибока чорна діра Коров'ячої печери (Туар-Хоба). Звідси відкривається мальовнича панорама ущелини. Тут, під печерою, ширина кам'яного дна — лише 2-3 метри. А подекуди щілина така вузька, що треба в ній протискатися.
Скелі-велети подекуди вкриті заростями грабів, кленів, ясенів, лип і буків. Століттями росте тут ягідний тис, венерині черевички і ялиця під'язична. На самому дні майже нічого не зеленіє, бо його постійно вимиває водою. Гирло ущелини ретельно відшліфоване потоками і викачане камінням, яке в місці заторів сформувало досить глибокі котли й ванни. І взимку, і влітку температура води в каньйоні майже незмінна — близько 11 градусів.
Ущелина закінчується порогом триметрової висоти, з якого з гуркотом спадає вода, наповнюючи величезний басейн, званий у народі Ванною молодості. Раніше кримські татари йменували її Кара-Голь (Чорне озеро). Кожен турист, котрого привезли автобусом просто з пляжу, котрий придбав вхідний квиток і, викручуючи ноги, все-таки дістався цієї водойми, просто зобов'язаний у ній скупатися. Бо на цьому вся його екскурсія завершиться і, власне, йому не буде чого згадувати, крім води, стрімких скель і тіток, які продають на виході вино. Усе найцікавіше, заради чого і треба йти в каньйон, лежить там, далі, за триметровою стіною, з якої шалено рветься вода і до якої доступитися не всім дано.
Але ми не були б нами, якби хотіли стати схожими на звичайних туристів-матрацни-ків. Багаторічне виховання в організації Пласт, прагнення пригод і бажання пізнавати зробили свою справу. Тож, не знімаючи наплічників, із розгону подерлися на мокру стіну, аби за хвилину опинитись у зовсім іншому світі, Тітоньки в капелюшках і дядечка з бор-сетками в руках здивовано вирячились нам услід. Вони ще щось вигукували, але шум води заглушив їхні голоси. І слава Богу.
Інший світ виявився напрочуд суворим. Стежка раптово зникла, величезні валуни позавалювали дно. Йти доводилося, перестрибуючи, мов сарна, з каменя на камінь. Внизу, в стінах скель, вимито безліч печер і гротів, у яких зручно ховатися від дощу. Ночувати не рекомендується, бо в темну пору тут досить холодно. Та й удень відчуття таке, ніби мандруєш довгою могильною ямою.
Праворуч і ліворуч круто нависають правічні скелі. Високо над головою перешіптуються з вітром крони старезних дерев. Ледь-ледь пробивається сонячне проміння. А краса така, що дух захоплює! Вологе, поросле мохом каміння сповнює атмосферу тропічним ароматом. У міру просування вглиб ущелини скелі немов підростають, ближче підступають одна до одної, аби злитися в тільки їм зрозумілому танці. Прохід подекуди неймовірно звужується. Вода часто зникає під землею, а потім знову виринає широкими, завглибшки до двох метрів ваннами. Переходити тут доводиться по завалених стовбурах дерев. Іноді треба розпинатися між двома стінами і помалу пересуватися, щоб не зісковзнути в каламутну воду. Такий шлях забирає купу зусиль, але дає неспівмірно велике задоволення. Вже давно не відчувається біль від важких наплічників, втома ніг і смоктання у шлунку. Єдине, що переслідує всю дорогу, це бажання помовчати і спробувати записати десь у комірчинах пам'яті найдивовижніші відчуття і враження. А ще хочеться все-таки до заходу сонця вибратися з цього коридору, бо перспектива спати на камінні у майже стовідсотковій відносній вологості повітря не вельми тішить. Отож ми й далі дряпалися по скелях, протискувались у щілини, стрибали з каменя на камінь. Хоча це краще, ніж товпитися в душній смердючій маршрутці в годину пік.
Десь попереду виринули людські постаті. Такі ж, як ми, шукачі пригод готуються до переправи через досить широкий басейн. Два чоловіки та жінка з дитиною, всі з Дніпродзержинська. Туристка потягла м'яз, тож один із супутників тепер мусив везти її на плечах. Інший несе втомлену семирічну дівчинку та рюкзаки. Оскільки робити це водночас неможливо, доводиться долати перешкоди двома етапами. Ми запропонували свої послуги, але порадившись, вирішили пройти ще кількасот метрів, аби знайти місце для ночівлі й повернутися без речей до нових знайомих. Справді, десь через півкілометра стрибків по каменях стіни скель помалу розсунулись і відкрилася поросла лісом долина з маленькими затишними галявинами.
Доки дівчата розбивали табір і готували вечерю, ми повернулися до потерпілих. Уперше в житті я відчував таку шалену відповідальність у кожному своєму кроці. Дитя притислося до грудей, рученятами обхопило шию і випромінювало таку довіру, що я просто перелітав з валуна на валун, боячись лише ненароком зачепитися чи зісковзнути. Та все обійшлося. За годину ми всі вкупі уже смакували суп, кашу і слухали дивний оркестр природи, у якому шум води переспівував пташок, зливався із дзижчанням цикад і шепотінням листя. Нам було про що поговорити, адже ми так довго не бачилися й, власне, ця подорож стала приводом для зустрічі. Та й нові знайомі виявились цікавими співбесідниками: майже кадрові туристи встигли побувати багато де.
За розмовами та співами не зчулись, як зачервоніло небо і перші промені сонця вдарили у скелю навпроти. Невиспані, проте задоволені, ми смакували запашну каву, збирали речі й, попрощавшись із друзями, прямували вгору стежкою, що веде на Ялтинську яйлу. За півтори години напруженого підйому перед очима постала розкішна панорама Кримських гір і плато, всуціль порізаного ярками, всіяного тут і там вивітреними каменями та виступами химерних форм. Оддаліквиднілася вершина Ай-Петрі, а трохи правіше —куполи обсерваторії та вузенька дорога на Ялту.
Знеможений, я впав у траву і відчув, як усе тіло, кожен м'яз, кожна клітина дрижать млосною мелодією задоволення. Все-таки гра була варта свічок...
Ще були і дводенний перехід через плато, і спуск із прямовисних скель, і зустріч із морем... Але це вже інша історія. Та до кінця подорожі мені не давали спокою силуети віковічних скель, буяння природи і п'янкий коктейль відчуттів, якими я впився у безодні Великого каньйону. |
