 |
Чому саме "Тростянець" - сказати важко. Адже від батьків Скоропадський успадкував велики угіддя у різних місця Чернігівської та Полтавської губерній, де не бракувало мальовничих куточків. Але ті землі, які протягом життя пристарався він сам, були не деінде, а нвколо Тростянецькоїсадиби. Можливо, головною причиною такого вибору стала віддаленість хутора від коловерті цивілізації. Стосовно ж фінансової свободи слід зазначити, що вона у Скоропадського була повною: 2350 кріпаків (не рахуючи жінок і дітей), кінний, овечий, два цукрових та три винокурних заводи постачали кошти з чіткістю фордів-ського конвеєра.
І закипіла робота
Господар «Тростянця» здійснив те, що нелегко давалося навіть стародавнім володарям із мільйонами рабів: він змінив обличчя 200-гектарного клаптика планети до повної невпізнанності. Місцевість з одноманітним рівнинним рельєфом завдяки «пластичній операції» була перетворена на мальовничий гірський край. Тисячі кріпаків (а після реформи 1861 року — найманих селян) понасипали цілі системи пагорбів, створили штучні долини та ущелини, викопали озера, ставки і протоки. Практично безперервні роботи велися понад півстоліття — від 1834 року до самої кончини Скоропадського! При цьому він особисто — щодня і по кілька годин — контролював усі процеси в парку. Новітній фараон не шкодував ані грошей, ані батогів: мета виправдовувала засоби. Усього на створення гірського краю витрачено 100 тисяч карбованців — колосальна на той час сума. І це за умови дешевої рабської робочої сили. Про кількість замордованих селян історія мовчить...
Цікаво, що у «Тростянці» ніколи не культивувалися різноманітні паркові прикраси на кшталт штучних руїн, гротів тощо (можна згадати хіба кілька справжніх половецьких «баб»). Навіть садибні будинки (які, за винятком двох флігелів, у 1918 році рознесли на дрібні трісочки «революційні маси») створювалися так, аби не вносити дисгармонії в пейзажі. Тож головною ознакою цього грандіозного колажу стало геніальне поєднання природних складників: гаїв, дібров, окремих дерев, мальовничих галявин, лужків і спокійних плес, у яких відбивається полотняне сіверське небо...
Зелені та вічнозелені мешканці
І все ж найбільше у «Тростянці» вражає не форма, а зміст, тобто його ботанічне розмаїття. Саме тут уперше експериментально підтверджено, що метод «прямого приручення» до несприятливих кліматичних умов уже сформованих субтропічних рослин є помилковим. Натомість парк став «форпостом» численних вирощених на новій батьківщині екзотів, які далі на схід і північ уже не зустрічаються. Варто згадати тую гігантську, смереку Фразера, платан західний, софору японську... І що цікаво, на цьому далекому прикордонні вони почуваються, наче вдома.
Перша ботанічна інвентаризація насаджень парку, проведена у 1886 році, показала, що в ньому прижилося майже 580 видів, відмін і садово-паркових форм дерев і чагарників з усього світу. Серед них — найбагатші в Україні колекції хвойних, дубів, кленів і каштанів. Нічого дивного: невгамовний Іван Михайлович пройшовся по каталогах найвідо-міших європейських розплідників «від дошки до дошки». І хоча за довгу історію «Тростянця» над ним пронеслося чимало буревіїв — стихійних і революційних, старовинний парк вистояв.
Нині на його території налічується близько 520 видів деревних рослин. Це трохи менше, ніж за Скоропадського. Зате в науковій колекціїїхаж 1700! І вік цих насаджень більш ніж солідний — 120-170 років. Зустрічаються в парку й поодинокі «патріархи» та «папесси»: 300-літні дуби черешчаті, двохсотлітні тополі сіруваті, верби білі.
Якщо говорити про «національне питання», то в «Тростянці» панує повний космополітизм. Породи азійського походження становлять 40 відсотків, «європейці» — 26, «американці» — 25, «австралійці» й «тихоокеанці» — 9.
Найхарактерніша особливість парку — кількість вічнозелених композицій. Тут чудово прижилися Веймутова сосна і сосна чорна, різноманітні ялиці, ялівці, а також, даруйте на слові, тсуги і псевдотсуги. Відтак зимові пейзажі «Тростянця» анітрохи не поступаються «повнолистяним» краєвидам.
«Скажіть, а де тут Альпи?»
Хоч скільки намагалися загнати «Трос-тянець» у прокрустове ложе, класифікаціям він не піддається. Як той казав, «буття визначає свідомість, але свідомість не згоджується».
З одного боку — за кількістю рукотворних горбів, видолинків та ярів, цей парк начебто належить до альпійських. Недарма величезний його клапоть називається «Швейцарією». (До речі, нічого подібного не зустрічається у пар-кобудівній практиці всієї Російської імперії — хіба що уманська Софіївка та Царськосільський парк під Петербургом можуть похвалитися поодинокими штучними гірками). Але от біда — для оформлення «гір» у «Тростянці» зовсім не використовувалося каміння, що зазвичай є головним компонентом «альпійських» ландшафтів.
З іншого боку, він начебто лісовий, як, скажімо, у сусідніх Сокиринцях. Але й тут класичну картину підпсовують темнохвойні «окупанти» характерних для цієї місцевості світлих дібров із дубів та ясенів. Відтак навіть науков-ці-парковики радять не ламати голову, а бити ноги, адже дивовижний «Тростянець» того вартий.
Дилетантам, котрі не відрізнять робінії від акації, ліпше замовити екскурсію в дирекції дендропарку. І тоді їм точно назвуть не лише всі цифри, які деякі пенсіонерки за старою радянською звичкою старанно записують у блок-нотики, але й розкажуть, чим відрізняються горіх чорний від горіха сірого, а тсуга від псев-дотсуги. Натомість романтикам, котрі воліють блукати стежинами парку на самоті, ніякі екскурсії не потрібні. Адже вони вже давно, емпіричним шляхом з'ясували, що тії горіхи і тсуги не родять нічого поживного для пересічної людини із запломбованими зубами. Зате ці велети ще й як придатні для притискання щокою до репаного стовбура і погляду знизу вгору, в космічну безодню, в якій на зразок протуберанців тріпотить золоте листя...
Небожителів, здатних дістати кроною до неба, у парку справді не бракує. Та чемпіоном, очевидно, є дугласія з тихоокеанського узбережжя США. Вдома вона сягає 100-115 метрів заввишки при товщині стовбура 2,5-4 метри. Звісно, що у гостях, в тому числі й у «Тростянці», таких гігантів немає. Як немає і секвоє-вих пеньків, на яких ділові американці влаштовують танцмайданчики. Але коли опиняєшся, скажімо, навіть серед звичайнісіньких тростя-нецьких смерек — кожна у три обхвати, — стає зрозуміло, як виглядав світ до появи залізних дроворубів і деревообробної промисловості... Можна годинами (та що там — днями, тижнями!) блукати доріжками й галявинами парку і анітрохи не втомитися від цієї найприємнішої для ока палітри — зеленавої, брунатної, золотої, бурштинової, багряної, оливкової... А ще «Тростянець» щедрий на сюрпризи: то пропонує приміряти «шапку Мономаха» — по-чудернацькому сформований кущ туї західної, то знайомить із білими лебедями, котрі залюбки плавають за рідкісними відвідувачами від берега до берега озерного каскаду...
Янгол над раєм
Іван Михайлович так кохав свій едемський сад, що вісімдесятилітнім старцем, буквально до самої своєї кончини, щодня об'їжджав усі його найпотаємніші куточки. Не пропускав і жодної пересадки великих дерев, сам вигадував нові й нові композиції та ландшафти. А помер він уночі, сидячи у кріслі, займаючись усе тими ж парковими справами...
Ще за життя Скоропадський наказав насипати курган неподалік від галявини, обсадженої найрідкіснішими та найціннішими деревами. Так само завчасно він замовив мармуровий пам'ятнику вигляді янгола, що правицею вказував угору. Хтозна, коли й чому відлетів той янгол услід за бентежною і спраглою до краси душею раба Божого Івана. Либонь, із неба «Тростянець» виглядає ще ліпше, ніж із кургану: нині на могилі — лише постамент...
А для людей, котрі, як відомо, далеко не янголи, на тому постаменті залишилася авто-епітафія Івана Михайловича:
«Люб'язний перехожий! Сад, у якому ти гуляєш, посаджений мною; він був втіхою у моєму житті. Якщо ти помітиш безлад, що веде до його знищення, то скажи про це господарю: ти зробиш добру справу» |
