Козелець. Життя як диво.

Їдучи з Києва до Чернігова, на 70-му кілометрі траси подорожні неодмінно починають скручувати собі шиї, виглядаючи з вікон на гордовитий силует храму із дзвіницею. Навіть із відстані кількох кілометрів вражає їхня велич, примушуючи кожного, в тому числі дуже заклопотаного пасажира зауважити подумки: «Треба буде якось сюди заїхати».

Подорож до Козельця підходить навіть найлінивішим. Беззаперечним плюсом є відсутність потреби у ранньому підйомі, що завжди ускладнюється підступним прагненням заспаного мозку знайти 10 причин перенести запланований культурний захід на інший день. Тож встаємо гуманно, не вдосвіта, сідаємо в чернігівську маршрутку біля однойменної станції метро або у власне авто — і через годину ми вже на місці.

Побачивши просто перед собою велетенський 5-банний собор разом із 50-метровою дзвіницею, почуваєтеся дітиськами, для яких усі будинки — великі. Храм здається столичним гостем, що випадково потрапив у сільську хатинку, адже в радіусі десятків кілометрів — переважно одно- та двоповерхова забудова. Звідки ж він тут узявся? Казковий собор — казкова історія.  Отже: колись давно...

Один Розум — добре, а два — ліпше

Колись давно, майже 300 років тому, жив собі бідний козак на ім'я Григорій і на прізвище Розум, яким нагородили його сусіди за улюблену приказку: «Гей! Що то за голова, що то за світлий розум!» Людиною він був, кажуть, скандальною, та ще й пияком, дружину ж мав, навпаки, розсудливу та розумну. Жила сім'я в селі Лемеші поблизу Козельця і мала шестеро дітей, але славу здобули двоє синів.

Старший брат Олексій Розум був ставний, вродливий, із сильним і приємним голосом. Про майбутнє своє він здогадуватися не міг, тому кар'єру почав скромно — пас худобу, та ще й не свою, а громадську. Згодом хлопець почав ходити в сусідній Чемер навчатись і співати у церковному хорі. І ось на різдвяні свята 1731 року в маленьке село завітала сама Фортуна в образі полковника Федора Вишневського, який виконував важливу місію доставки токайського вина з Угорщини до царського двору. Завітавши до місцевої церкви на святкове богослужіння, він був уражений співом і вродою юнака й запросив його до Петербурга. Там 22-річний Олексій потрапив до придворного хору і впав в око молодій царівні. Зійшовши на престол, Єлизавета Петрівна надала Олексієві титул графа, звання фельдмаршала, подарувала землі в Україні... Графами стали і його мати, брат, сестра — тепер вони вже не прості Розуми, а вельможні Розумовські. Після таємного одруження із царицею вплив Розу-мовського при дворі ще посилився. Він навіть домігся відновлення автономії для України, а брат Кирило став її гетьманом.

Завдяки старшому братові, Кирило, на 19 років молодший, здобув блискучу освіту в університетах Європи (одним із його вчителів був видатний математик Ейлер). Опісля він отримав призначення на посаду президента Петербурзької академії наук. Кирило володів кількома мовами, кохався у мистецтві, архітектурі, музиці. Багато будував — варто лише згадати славнозвісний палац у Бату-рині. Допоміг він і з будинком полкової канцелярії в рідному Козельці. Ця споруда, що сьогодні править за бібліотеку, стоїть у парку за сотню метрів од собору.

Син Кирила Андрій став російським послом. Пристрасний шанувальник музики, у Відні він товаришував із Моцартом, Гайдном,Бетховеном. Останній присвятив онукові бідного лемешів-ського козака три свої твори, в яких використав мотиви українських пісень.

Гарна казка про Розумів? А це все було насправді, і тому є речовий доказ. Собор.

Життєствердний собор

 Гармонійний і стрункий, храм Різдва Богородиці в Козельці (1752-1763) без перебільшень, є шедевром. Навіть найсуворіші фахівці, змальовуючи його, вдаються до дифірамбів. Особливо чепурним роблять собор високі ґанки з колонадами, накриті шатровими завершеннями, та соковите ліплення білим по білому. Це остання споруда, побудована в Україні в стилі бароко: настала епоха класицизму.

Хоч як дивно, вся історія будівництва чомусь заплутана й замішана на плітках, переказах і домислах. Існує кілька версій щодо авторства собору. Розібратися в них спробував, зокрема, Василь Круглик. Радимо придбати його книгу в церковній крамничці при соборі. Свого часу храм приписували Растреллі (мистецтвознавців особливо бентежили пучки напівколон на дзвіниці), поки не віднайшлися документи про російського архітектора Андрія Квасова, який брав участь у будівництві палаців у Москві та Царському Селі, а потім працював на Чернігівщині. Українські барокові бані собору та інші деталі в національному стилі давали підстави припускати участь у проектуванні відомого киянина Івана Григоровича-Барського.

 Суперечки точаться й навколо походження 27-метрово-го 5-ярусного іконостасу, який сам є шедевром. Весь інтер'єр храму, декорований рокайлевою ліпниною і витриманий у білому кольорі, є оправою для цього розкішного, сапфірово-золотого різьбленого з липи іконостасу — з безліччю вигинів, картушів, візерунків і путті — милих янголят. З однаковою впевненістю твердять: його виготовили найкращі італійські різьбярі за проектом Растреллі; робили для петербурзького Смольного монастиря, а до нас він потрапив зусиллями Розумовських; Єлизавета подарувала його Козельцю ще до побудови храму, і тому собор запроектували «під іконостас»; створив його місцевий різьбяр Сисой Шал-матов. Образи ж для іконостасу виконав придворний художник Розумовських Григорій Стеценко, і були це не лише 80 (!) образів, а й портрети Наталі Розумовської, цариці Єлизавети і священика Кирила Тарловського. Останній, відомий під прізвиськом Дикий Піп — знана у Запорозькій Січі персона. Володів козацькою шаблею не гірше, ніж кадилом. За переказами, саме він потай обвінчав царицю і Розумовського у Козельці (знов-таки, лише версія).

Нині в соборі правиться, раді тут і численним туристам. Іконостас від-реставровано, але, на жаль, з 80 ікон лишилося тільки 50, із яких більшість поки що зберігається в Чернігівському заповіднику.

Іноді собор називають храмом-усипальнею, тим більше — в його крипті справді поховано Розумовську. Але подивіться самі, хіба ж міг він мати лише таке похмуре призначення? Радісний, піднесений вгору, білосніжний собор наче промовляє: «Я люблю це життя!» І не брати Розумовські, напевно, дякували долі у такий спосіб. Вони, хоч і не забували батьківщини, мали поле для діяльності й у столичному Петербурзі. А ось мати їхня хотіла віддячити Богові за диво, що сталося з її синами, і поставила собор так, аби бані його було видно з рідних Лемешів.

«Стара церковця в Лемешах...»

У повісті «Княгиня» Шевченко згадує бідну хату в цьому селі з написом на сволоці: «Цей будинок спорудила раба Божа Наталія Розумиха 1710 року Божого», а також розкішний козелецький собор із текстом на мармуровій дошці: «Цей храм спорудила графиня Наталія Розумовська...» І підсумовує: «Дивні два пам'ятники однієї і тієїж будівничої». Не лишилася байдужою до метаморфози цієї сім'їй Ліна Костенко, присвятивши їм вірш «Стара церковця в Лемешах...».

Хата Розумів, звичайно, не збереглась, але до Лемешів (це кілька кілометрів від Козельця по чернігівській трасі) ми все-таки їдемо — оглянути Трьохсвятительську церкву (1755). Розумиха збудувала її над могилою свого чоловіка Григорія. Невелика церква вишуканої архітектури стрима-ніша у декорі за козелецький храм — відчувається вплив класицизму. Достовірно ім'я автора не з'ясовано, але це точно першокласний фахівець (серед версій — імена Квасова, Григоровича-Барського, Карліна). Як і багато інших українських церков, у XIX столітті її дещо зіпсували добудовою псевдоросійської дзвіниці.

Вертаючись від церкви на трасу, не проминіть одноповерхового будинку колишньої земської школи (1909-1910). Особлива вона тим, що відноситься до українського модерну. Автор проекту І.М.Якубович використав елементи української архітектури XVII—XVIII століть: вікна й двері зі зрізаними верхніми кутами, керамічні вставки, великий ґанок. З іншого боку, тут уперше на території України застосували збірні залізобетонні конструкції. Будували школу коштом одного з нащадків Розумовських, що мешкав за кордоном.Тепер у будинку розташована контора агрофірми імені, даруйте на слові, Леніна.

Вертаємось продовжувати знайомство з Козельцем. Крім собору, там варто оглянути п'ятибанну, з імпозантними вікнами на даху Вознесенську церкву (1866-1874) на центральній вулиці та барокову Миколаївську (1784) неподалік від берега Остра.

«Покорщина» та особливості національного характеру

Із перехрестя в центрі Козельця звертаємо за дороговказом на село Данівку. Вулиця веде на східну околицю, де праворуч від дороги розташована садиба «Покорщина» (XVIII ст.). Поширене досить сумнівне, хоча й романтичне трактування цієї назви: нібито цариця Єлизавета «покорилася» Олексі Розуму. Садиба належала його сестрі Вірі, дружині полковника Дарагана.

 Знайде садибу лише той, хто знає, що саме і де шукати. За невиразною брамою ледь-ледь проглядають крізь дерева «підозрілі» споруди в глибині старого парку. Садибний будиночок виглядає наївно і зворушливо зі своєю іграшковою колонадою — так, тосканського ордеру, але ж зроблену... з обтесаних липових стовбурів. Дерев'яний, в один поверх, будинок навіть на той час був досить скромною оселею, хоча й гарно оздобленою розписом, шпалерами, добрими меблями та кахляними печами. Наличники вікон прикрашені, за місцевою традицією, колами-сонеч-ками і ромбами. Ці простенькі елементи насправді — забуті язичницькі символи, покликані охороняти оселю від злих духів. Здухами «сонечка», може, і впоралися, але з руйнівною силою часу — не зовсім. Дивом простояв будинок більше двох століть, але ще більшим дивом не валиться він зараз.

Грунтовніше підійшли колись господарі до побудови скарбниці, зробивши її такою собі маленькою приземкуватою фортечкою з грубезними мурованими стінами. Може, то проявилася риса національного характеру — дбати про добро більше, ніж про себе? Застосувавши певні акробатичні навички, можна відвідати другий поверх споруди, дослідити графіті кінця XX — початку XXI століття і визирнути назовні через заґратовані віконця.

Повертаємося на дорогу і продовжуємо рухатися в тому ж напрямку. «Білий знак» населеного пункту з непересічною назвою «Гла-мазди» примушує глибоко замислитися. Кілька кілометрів проминає непомітно у дискусіях про походження топоніму і те, як же йме-нуються мешканці цього села. Але лінгвістичні розвідки припиняються, тільки-но з мосту через річку, ще до в'їзду в Данівку, відкриваються барокові бані білого, як рушник, монастирського собору між старих дерев.

Війна і мир у Данівці

Данівський Георгіївський монастир заснований 1654 року як обитель для старих і немічних козаків. Звідси й особливі риси Георгіївського собору (1741 -1756) — першої мурованої споруди в монастирі, будівництво якої спонсорувала сама Єлизавета з подачі Розумовського.

Начебто і зводили собор майже одночасно з козелецьким, і в тому ж бароковому стилі, але характер його зовсім інакший. Стрімкі грубі стіни, прорізані високо над землею вузькими віконечками — майже фортечні. Над західними дверима — рештки ліпнини: гармати, ядра, списи, прапори... І все-таки час війн минув, — натякнув архітектор, пом'якшивши суворість собору пухленькими бароковими путті поміж кучерявих хмаринок.

Ще одна особливість вирізняє данівський храм. Собор має лише три бані, й поставлені вони в ряд зі сходу на захід уздовж центральної нави. Це у давніх національних традиціях дерев'яних тридільних церков.

Георгіївський — серед небагатьох великих монастирських храмів Чернігівщини, що вціліли у 30-ті роки. Правда, він і горів, і потрапляв під артобстріл, і просто занепадав у радянські часи, бувши старечим будинком. 1995 року «війни» у монастирі нарешті скінчилися. З'явилися нові господарі, а точніше, господині.

Нині тут жіночий монастир. І нам, гостям, слід із цим рахуватися. Якщо приїдете в середині дня, ризикуєте так само, як ми, вткнутися носом у височезну замкнену браму. Чомусь стукання в неї здалося непереконливим навіть нам самим. Одне з оголошень пояснило, що з 12.00 по 16.00 монастир зачинено — черниці працюють у господарствах. Тому приїздітьу Данівку ліпше надвечір.

А повертаючись додому через Козелець, зможете кинути прощальний погляд на вже знайомі величні силуети на тлі заходу сонця і ще раз подивуватися з примх долі, можливих тільки в авантюрному XVIII столітті. Саме від нього маленьке чернігівське містечко отримало у спадок напівдетективні історії та білосніжні кам'яні дива.