Варто знати ці краї. Йдеш містичними лісами, ступаєш предковічним лісовим мохом, ніби найніжнішим килимом, і сосни сягають, здається, самих небес... Часом на галявину вибігає заєць і неприхильно (зовсім не боязко) розглядає двоногих: чого, мовляв, припхалися?
Люди з'явилися в цих місцях іще 6 тисяч років тому. Скоріше за все, були то трипільці — творці могутньої протоцивілізації, що зникла так само загадково, як і зародилась. А у перші століття нашої ери мешкали тут уже слов'янські племена. Звісно, важко віднайти точну дату, але вчені вважають: десь у другій половині VII століття кілька прирічних селищ злились у місто-фортецю. Як воно називалося тоді? Існує легенда про князя Чорного, засновника майбутньої поліської столиці. Втім, легенда чи ні? Унікальний археологічний пам'ятник Чернігівщини IX століття — Чорна Могила, і перекази пов'язують її саме з місцем поховання легендарного князя. У ній знайдено мечі й шаблі, списи й кольчуги, окутий міддю щит (на ті часи — предмет воїнської розкоші), а ще — два орнаментовані сріблом тур'ячі роги, справді княжі поховальні «аксесуари»... Чи ж не воістину могила правителя?
Тій же епосі належать кургани на Болдиній горі. В одному, званому Гульбищем, знайшли кольчугу, меч, щит і бойову сокиру — все дивовижних розмірів, мало не на велетня. А кажуть, що богатирі — просто красиві легендарні образи...
Так чи інак, сама назва міста «Чернігів» уперше зустрічається пізніше — при згадці першого договору Русі з Візантією, укладеного року Божого 860-го. Того літа князь київський Аскольд вельми успішно завоював грізну ім перію, дійшовши до стін Царгорода-Констан-тинополя. Греки зобов'язалися платити русичам данину. І в тексті договору столиця сіверян — Чернігів — згадується другим після стольного Києва.
І, як часто ведеться, могутнє поліське місто отримало репутацію «ласого шматка» для завойовників.
Великий князь Київський Володимир І Свя-тославич увійшов до історії не лише як хреститель Русі (за що його згодом причислили до лику святих). Водночас він завершив створення могутньої Київської імперії від Чорного до Білого й Балтійського морів. Але, як у ті часи відбувалося повсюди в Європі, по смерті батька-монарха його діти розпочали криваву усобицю за київський трон. У буквальному розумінні братовбивчу: Святополк звелів убити двох рідних братів-принців, Бориса й Гліба. За ці та інші злодіяння народ охрестив його Окаянним.
Узурпатор захопив престол. Та ненадовго. Ще один брат, Ярослав, вирушив із Новгорода, де був принцом-намісником, на Київ. Свя-тополка розбили, і навіть коли він повернувся по реванш із польським військом, йому знову довелося тікати. Ярослав (згодом Мудрий) — один із найвидатніших керівників Русі, вже отримавши великокняжі клейноди, перші роки не жив у Києві. Він управляв імперією зі звичного йому Новгорода.
Цим скористався іще один брат-принц, Мстислав Хоробрий, князь Тьмутаракані (Керченський півострів сучасного Криму і Тамань у Росії). Київ йому не здався, зберігаючи відданість Ярославу. Мусив би повертатися задерикуватий Мстислав до своєї провінційної Тьмутаракані. Але...
Чернігівська аристократія та духовенство давно вже вважали (і не без підстав), що заможному та квітучому Чернігову годі бути васалом київських володарів, час ставати окремою державою... А там подивимося, хто кому стольний град!
За тих часів політична карта Європи формувалася саме так — щоби потім бути перекраяною кільканадцять разів. Залізом і кров'ю, як казав багато століть по тому німецький князь фон Бісмарк.
Отож Чернігів одкрив браму енергійному та честолюбному Мстиславові Хороброму. Місцева знать і духовенство влаштували йому справжню тріумфальну зустріч. Мстислава проголосили князем чернігівським.
Подумаєш... Правитель якогось задрипаного лісового князівства. Ага... Площею приблизно півмільйона квадратних кілометрів. Як нинішні Україна чи Франція. Бо ж Чернігівське князівство займало ще й майже всю нинішню Білорусь, добрий шмат сучасної Польщі та величезну територію теперішньої Росії — приблизно 200 кілометрів на північ від Брянська, літньої резиденції чернігівських князів.
Мстислав Хоробрий та Ярослав Мудрий. Двоє братів, видатних лідерів, котрі ворогували тим часом з однією метою — відродити імперію Володимира Великого. Року 1024-го військо Ярослава Мудрого рушило на бунтівний Чернігів. Основою армії була особиста варязька гвардія Ярослава — та, котра рознесла воїнство Святополка Окаянного, а потім і його союзника — польського короля Бо-леслава. У ті часи охорона із професійних воя-ків-скандинавів заслужено вважалась особливим шиком — навіть імператори візантійські мали вікінгівську лейб-гвардію.
На підступах до Чернігова зійшлись армії братів-ворогів. Слов'янська дружина Мстислава неочікувано розгромила непереможну варязьку гвардію Ярослава. Чернігів силою своїх мечів утвердив власну незалежність.
Та якщо один брат звався Хоробрим, то інший — Мудрим. Минуло лише два роки, і з ініціативи Ярослава брати замирились, уклавши угоду про «ненапад і дружбу».
Почалася «золота доба» міста. Чернігівські землі сягали Дону, Оки та Азовського моря. Бурхливо розвивалися мистецтво і ремесла, писалися літописи, виник власний архітектурний стиль, були зведені прекрасні споруди.Деякі збереглися до наших часів. У період свого розквіту Чернігів був одним із найбільших міст Європи, його фортеця перевищувала два квадратні кілометри, а населення становило 25 тисяч осіб.
Але процарювавши у своїй новій імперії дише десять років, Мстислав помер. Чернігівська корона відійшла братові покійного... Правильно, Ярославу Мудрому. Він заповів Чернігів синові Святославу. Від нього й пішов рід Святослави-чів — молодша гілка Рюриковичів, славнозвісної династії Східної Європи, давнішої за Габсбургів і Плантагенетів.
Мало хто знає, що першопрестольний Київ розгромили не монголи Батия 1240 року — їм уже майже нічого було громити. Ще у 1169 році імперську столицю вщент спалив і розграбував, включно із церквами та реліквіями, свій же православний, володимиро-суздальський князь Андрій Бо-голюбський, син засновника Москви, князя-узурпатора Юрія Долгорукого. Татусь із четвертої спроби взяв-таки Київ (загублена в лісах і болотах фортечка Москва була для нього лише базою для загарбання імперського трону). Невдовзі київські бояри, міністри й генерали Долгорукого, тихо й акуратно його прикінчили. Син Андрій помстився, сплюндрувавши столицю помираючої імперії. Трохи згодом його вбили вже власні міністри з генералами — чимось схожим на шахову дошку, якщо вірити криміналістичній експертизі, проведеній майже через вісімсот років...
Тепер уже сам Київ перейшов під руку Чернігівських володарів — найближчих спадкоємців престолу. Імперія справді помирала. Тож хоча першопрестольний Київ формально належав чернігівським Святославичам, найсильніший у XIII столітті руський володар, галицько-волинський король Данило надіслав у розграбовану та спалену столицю свій гарнізон — і той поліг у битві з новим страшним ворогом...
Допоки імперські князі гризлися між собою, у Русь вдерлися страшні завойовники—татаро-монголи. 19 жовтня 1239 року незліченні полчища хана Менгу — кузена «імператора» Монгольської Орди Батия, онука моторошного завойовника-душогуба Чингізхана, взяли Чернігів. Місто було не просто спустошене, а практично знищене: лише через 400 років Чернігів виріс до території, яку займав перед навалою.
Місто боронилося дуже мужньо. Так, що байдужі до пограбованих народів монголи ніби сказилися від люті. Великого князя чернігівського Михайла II та воєводу Федора доправили у ставку Батия. Там їм у обмін на життя та навіть повернення влади під монгольським протекторатом запропонували публічно зректися віри, плюнути на хрест і Святе Письмо. Заради історичної справедливості варто зазначити, що чимало тодішніх руських князьків подібну процедуру залюбки виконували, аби зберегти вплив і багатство. Мовою сучасних бандитів це б назвали «пропозицією, від якої неможливо відмовитись». Але Михайло Святославич і воєвода Федір відмовилися. І загинули за це смертю лютою... Згодом їх причислили до лику святих. Нині в Чернігові готуються до відкриття пам'ятники мученикам.
Потім були литовці, московити, поляки... У XVII столітті, за часів відносної автономії України в рамках Російської імперії, місто почало поступово відроджуватись, але колишнього блиску вже не досягло...
Лиха доля переслідувала «перлину української півночі» й у XX столітті. її по черзі палили та грабували під час громадянської війни. 1941 року його зруйнувало Люфтваффе Третього Рейху, а у вересні 1943-го вщент добом-била вже радянська авіація. Місто було знищено натри чверті.
І на додачу — Чернігівщина стала однією з головних жертв катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка за 80 кілометрів од стародавнього міста. Тож не диво, що саме тут 1990 року, в час остаточного розпаду СРСР, сталася... «ковбасна революція». У переддень Різдва службове авто радянського чиновника внаслідок аварії перекинулося — і з багажника посипалися делікатеси, які тоді нещасні «совки» бачили хіба що уві сні. Осатанілі від сюрреалізму «пєрєстройкі», городяни вщент рознесли ні в чому не винну начальницьку «Волгу»...
Але нині Чернігів бурхливо відроджується, зокрема як унікальний турцентр — із чарівною природою й тисячолітніми пам'ятками культури. Це вже не забуте в масштабах колишнього Союзу провінційне місто. Велична столиця виборсується з полону вікових нещасть, повертаючи собі славу і, сподіваємося, численних гостей — туристів. |
