 |
Остаточне усвідомлення того, де я є, прийшло поступово. Жовтневого вечора повітря в аеропорту Аммана виявилося не менш прохолодним, аніж у Києві, а тому отямитися й акліматизуватися можна було без особливих зусиль. Одразу ж розпочався процес журналістського «всмоктування»...
Амман без оман
Як з'ясувалося, сонце тут встає пізно, не звертаючи уваги на вранішні заклики муедзина. Воно сходить із-під рівної, мов підвіконня, Аравійської пустелі, потроху огортаючи теплом найвіддаленіші куточки стародавньої столиці. Центр Аммана розташований у долині, тож до обіду тут панує блаженна прохолода. Одна по одній відчиняються сувенірні крамнички. Господарі вивішують рекламні листівки, арабські хустки «хатта» і, озираючись, ховають під прилавки найцінніший товар — знахідки чорних археологів: дзбани, браслети, статуетки біблійних часів, Марка Аврелія і Саладина. Сонце здіймається ще вище і торкається променями візантійської церкви, мармурових колон храму Геркулеса, кам'яних арабесок палацу Омеядів...
Однак сучасна столиця Йорданії, що вивищується на п'ятнадцяти пагорбах (в античні часи місто стояло на семи), перейменовувалася не раз: спочатку була відома як Рабат-Амон, а значно пізніше фараон Птолемей II охрестив її Філадельфією. Центральний пагорб у різні часи й за різних завойовників теж іменували по-різному: Акрополем, Бежевою горою, Цитаделлю. Сьогодні тут Йорданський археологічний музей, деякі експозиції якого ще «гарячі» й оновлюються на очах, у процесі розкопок. Тут я вперше на власні очі побачила знамениті Кумранські біблійні сувої, знайдені в одній з палестинських печер у 1947 році.
Примостившись на сходинках римського амфітеатру, збудованого 151 року до нашої ери й розрахованого на 6 тисяч глядачів, я не переставала дивуватися неймовірній давнині, яка оточувала й затягувала у свій вир...
Життя на піску
Якщо ж замислитися над сьогоденним життям тутешнього суспільства, найбільше дивує, як цій невеликій близькосхідній країні з 5-мільйонним населенням вдається зберігати мир і спокій на всій своїй території. Адже її оточують не надто миролюбні країни: Ірак та Саудівська Аравія на сході, Сирія на півночі, Ізраїль на заході. Хай там як, а на території Хашемітського Королівства Йорданії досі було без вибухів і тероризму (принаймні, на час написання статті). Нафти, газу чи інших цінних корисних копалин у країні обмаль. Головне багатство — культурна самобутність.
Майже на кожний квадратний кілометр території припадає історична пам'ятка. Ті «точки туристичного тяжіння» пролягають кораловим намистом уздовж Королівського шляху. Ним спочатку поширювався іслам на північ, а потім прочани нескінченним потоком здійснювали хадж на південь, до Мекки.
Збереженість країни вражає. Тут і руїни давньоримських міст (найвідоміші — в районі Джерашу), і вежі хрестоносців (концентруються в центральній частині країни), і священні біблійні місця. Йорданію взагалі можна вважати старозавітною землею, адже найважливіші події із цієї Книги відбувалися саме тут. Нині це світська мусульманська держава, де серед 98 відсотків націоарабів спокійно живуть 150 тисяч християн.
Узагалі країна населена красивими людьми, а чоловічий типаж, як на мене, виграє за рахунок виразних рис обличчя й постави, вигідно підкресленої національним одягом. Між іншим, популярність національного строю мені імпонувала, адже свідчить про відсутність поклоніння перед Заходом.
Йорданці ще не розбещені увагою європейських туристів, а надто українців, тож саме тут збереглася «в чистому вигляді» арабська гостинність. Усміхаються всі! Якщо вже погоджуються сфотографуватися, то не вимагають «бакшишу». Ну, хіба що свій запропонують е-mail, аби надіслали їм фото.
«У нас немає ресурсів, але є мізки», — любив повторювати король Хусейн бен Талал. У країні високий рівень освіченості. Йорданські бізнесмени відомі своєю «просунутістю» — вони постачають арабському світові найкращих менеджерів та управлінців вищого рівня, технічних спеціалістів і підприємців. Йорданці заробляють гроші в Іраку, Кувейті, Саудівській Аравії, але потім обов'язково повертаються до своєї країни облаштовувати тут життя. Попри це, в суспільстві живе глибока повага до бедуїнського кодексу честі та інших стародавніх моральних цінностей. І все те сукупно працює на країну, її громадян, підтримує королівську владу і... створює неповторний образ Йорданії.
Власне бедуїнів стає дедалі менше, у міру просування сюди західної цивілізації, — в країні їх залишилося близько 40 тисяч. Та все ж, якщо вам вдасться опинитися у родинному колі цих людей, вас радо пригостять «пустельною» кавою, нагодують пловом із найсвіжішою бараниною і три дні не поставлять жодного запитання...
Місто мозаїк
За жвавою бесідою з гідом і водієм про йорданське життя-буття я не помітила, як проїхали 33 кілометри від Амману на південь, опинившись у Мадабі. Істинним мандрівникам проїхати повз неї — гріх, адже саме тут, на підлозі православної церкви святого Георгія збереглася найдавніша (VI століття) і найбільша у світі географічна карта Святої Землі (25 на 5 метрів). Вона складена з двох із половиною мільйонів різнобарвних камінців! А ще там є загадкова ікона Святої Марії Триручниці — 8 років тому на образі проявилася ще одна рука, синього кольору... Священик Георгіївського храму, якого я стріла на виході, розповів, що у Мадабі мешкає понад 700 християнських родин, діє православна школа та дитячий садок.
Сходження на Небо
Із Божим благословінням рушили далі й за десять хвилин опинилися на святому місці — горі Небо. Здається, до неба тут можна дотягтися рукою (хоча насправді висота лише 833 метри) і злетіти над Йорданською долиною... Важко повірити, що стоїш на тому ж місці, де розігрався один із найдраматичніших епізодів Старого Завіту. Там, де стояв Мойсей Боговидець і вдивлявся в обрії Землі Обітованої. Він сорок років вів до неї обраний народ, але за гріхи свої так туди і не потрапив, а навічно спочив на Небі.
Поставивши свічку у величезній базиліці, що об'єднує в собі три церкви, я востаннє зійшла на оглядовий майданчик, споруджений до візиту Папи Римського у 2000 році. І, здавалося, крізь склянисте повітря, побачила блиск куполів єрусалимських...
Із незабутніми враженнями й повними кишенями камінців зі священної гори ми продовжили відкриття Йорданії.
Шляхом королів
Якщо їхати країною з півночі на південь, ліпше скористатися замість Національної автостради старим Королівським шляхом, що пролягає через надзвичайно мальовничу гірську область Моав, на схід від Мертвого моря. Особливо захоплює каньйон Ваді-Муджиб із річечкою на дні, велетенським урвищем, серпантинними дорогами і панорамою, від якої перехоплює подих. Фотоплівки не шкодуйте, та все ж прибережіть трохи для одного з найбільших на Близькому Сході замка хрестоносців — Керак, що вивищується над однойменним містом з 1142 року. Для зголоднілих «рюкзаконосців» безпосередньо навпроти замку знаходиться «Kerak Resort House» — ресторанчик, де я, відверто кажучи, наситилася вже від одного тільки побаченого краєвиду з вікон: велична вежа, збудована ще підданцями Латинського королівства, проступає на тлі червонястих гір на висоті понад 1000 метрів над рівнем моря, а внизу, як овечки перед пастирем, згуртувалися мініатюрні міські дахи. І над усім лунає голос муедзина...
Місто-привид
Воно заховалося за 260 кілометрів на південь від Аммана та за 4 — від Ваді-Муса, невеличкого міста з півсотнею (!) готелів. Сотні мандрівників, дослідників і письменників намагалися по-своєму передати неповторність цього загадкового міста. Його називали містом «червоним, як троянда», «древнім, як час», «містом мертвих», «рожевим міражем»... Камінь тутешніх будов порівнювали за різнобарвністю з веселкою. Але, мабуть, ніхто так і не зможе пояснити, що змушує кожного зупинятися і тамувати подих, споглядаючи величні храми, витесані у скелях.
У серпні 1812 року швейцарський мандрівник Йоган Буркхардт першим із європейців потрапив до Петри, повністю схованої від світу неприступними скелями. Він чув про потаємне місто в горах і під час своєї експедиції видав себе за мусульманина, який бажав принести жертву на могилі пророка Аарона, що знаходиться тут. У кінці вузької двокілометрової ущелини Сік перед відкривачем постала легендарна столиця арабського Набатейського царства.
Набатеї жили в цих місцях із VII століття до нашої ери. Спочатку вони були кочовиками й осіли в цьому краї, бо через нього пролягали найважливіші караванні шляхи з Китаю, Індії та Аравії до Єгипту і середземноморських країн. Води тут вистачало, скелі захищали від ворогів. До першого століття нашої ери багатство Петри з її 20-тисячним населенням розпалило заздрість Риму, і Набатейське царство стало частиною зажерливої імперії. Римляни принесли архітектурні нововведення, але не процвітання: каравани пішли іншими шляхами, й Петра поступово втратила вплив.
Згодом місто стало частиною Візантії, проте люди почали залишати його через часті землетруси. Останні забудови датуються XII століттям, добою хрестових походів, але надалі тільки місцеві бедуїни селилися в печерах, храмах і мавзолеях із рожевого каменю. Решта світу про Петру забула.
Сьогодні Петра відкрита для туристів. Головне, щоб вистачило снаги на оглядини 800 архітектурних пам'яток. Чого варті лише 40-метровий фасад Скарбниці, монастир Дейр із 800 сходинками, древній театр на 3 тисячі місць!
Винахідливі бедуїни, котрих йорданський уряд виселив із печер міста в 1984 році, все ж залишили за собою право продавати тут сувеніри і возити туристів на таксі. За пару йорданських динарів (близько 4 доларів) вас можуть підвезти на... віслюку, верблюді, або ж по-королівському — кінною колісницею... А кілометр від головного входу до ущелини можна проїхати верхи на бедуїнському коні.
Колись красу Петри я вперше побачила у кіноепопеї Спілберга «Індіана Джонс». А тепер її 80-метрові стіни вивищувалися переді мною!
Рожеві піски, чорні гори
Далі були перегони на джипах пустелею, де пас свої отари біблійний Ісав, де на скелях збереглися малюнки древніх, де й досі стоять руїни Набатейського храму...
Ваді-Рам — унікальний «місячний» ландшафт із чудернацько обточених вітром і піском скель, якими обтикане ціле пустельне плато. Тут заглиблюєшся у фантасмагоричний пейзаж із рожевих пісків і чорних гір — царство луни та вітру. Це місце 1969 року стало декораціями до фільму «Лоуренс Аравійський». Його головний герой назвав пустелю Ваді-Рам «всеохопною та богоподіб-ною». Англійський офіцер Томас Цдвард Лоуренс збирав племена бедуїнів перед арабською революцією саме біля підніжжя червоної скелі «Сім стовпів мудрості».
Пагорби домінують тут над усім, у тому числі й над одним із небагатьох населених пунктів — бедуїнським селищем Бадія, яке у давнину гордо йменувалося Фортом Пустельної Варти. У ньому дислокується загін бедуїнської поліції, завдання якого — перехоплювати контрабандистів, що перевозять пустелею із Саудівської Аравії наркотики, овець і навіть холодильники. Полісмени — справжні пустельні «мачо»: соколиний погляд, довгопола сорочка дішдаш, арабська хустина, кинджал, гвинтівка... Здається, вони лічать туристів, аби ті часом не лишились у Ваді-Рамі, втративши тяму від побачених красот...
Біля самого Червоного моря
Аби впорядкувати враження, нам просто необхідно було провести «велике прання» в думках і змити бедуїнсько-набатейський пил із тіла. Омріяне місце відпочинку виявилося зовсім поруч — в Акабі, найпівденнішому місті країни, а саме — у щойно відкритому готелі «Intercontinental». Тут ми провели незабутні два дні на йорданському клаптику червономорського узбережжя. Акаба — молодий, однак напрочуд перспективний морський курорт, торговий порт і вільна економічна зона країни. На місцевому узбрежжі дайвери можуть побачити надзвичайно рідкісні породи коралів (наприклад, чорний деревоподібний, уперше знайдений на великій глибині самим королем Хусейном) та поспостерігати за рибами (у тому числі й найбільшими у світі китовими акулами). А прихильникам «автентичного» шопінгу рекомендую звернути увагу на оригінальні йорданські сувеніри — вони дуже якісні й мають прийнятні ціни.
Я як представниця останньої категорії отримала невимовне задоволення, блукаючи увечері базарними вуличками Акаби, де повітря насичене ароматами кави, кальянів і прянощів. Очі розбігалися від срібла, золота, малахіту, бірюзи, бурштину, коралів... Не кожен спроможеться втриматись і не купити мініатюрного кавового кухлика (символ йорданської гостинності), «шедевру» з хевронського скла чи косметики Мертвого моря. Головне — не забути поторгуватися...
Придбавши низку коралів, я вже хотіла було йти, коли підійшов місцевий хлопчина, з маслиново-чорними очима і запросив подивитися, як він створює з пустельного піску (до 20 відтінків кольору) «картини» у пляшечках, вимальовуючи форми гір, хвиль і верблюдів або виписуючи ім'я замовника. За цією філігранною роботою ми розговорилися з Махмудом. Він оповів, що один із його товаришів, навчаючись у Києві, одружився з українкою. Виявляється, слов'янок та, відповідно, їхніх чоловіків у Йорданії високо шанують. На згадку я подарувала йому календарик із власним фото, а він мені — свій витвір... Коли через годину-дві повернулася до готелю, на рецепції чекав сюрприз — ще одна пляшечка, але тепер уже з піщаним написом: «Marysya, welcome to Jordan. 2005»/
Перше, про що я почала розпитувати наступного ранку нашого гіда Стеллу, це про шлюб по-йорданському. Як з'ясувалося, тут на дев'ять жінок припадає десять чоловіків, тож інтернаціональні шлюби не рідкість. Приклад свого часу подав сам король Хусейн, одружившись спочатку на англійці, потім на єгиптянці... Четверта, остання королева — американка по матері та йорданка по батьку. Монарх помер у 1999 році, залишивши після себе дванадцятеро дітей, у тому числі прийомну доньку, яку він прийняв до родини після катастрофи літака Москва — Амман, що впав на житловий будинок. Загинули всі, крім восьмимісячної дівчинки... Взагалі розлучення колишнього короля — радше виняток, ніж правило. Шлюби в Йорданії міцні. Фотографія Хусейнового сина Абдулли II та його красуні дружини — палестинки Ранії в оточенні чотирьох діточок можна зустріти по всій країні... У Йорданії понад 5 тисяч російськомовних жінок, що вийшли заміж за місцевих, — розповіла далі Стелла, яка й сама теж виїхала до Йорданії з Грузії.
Я знову пригадала розмову з Махмудом... Шкода, що подякувати я йому так і не встигла: ми стрімко рухались на північ, до берегів Мертвого моря і животворної річки Йордан.
Між Сходом і Заходом
Акабу з її 26-ма кілометрами червономорського узбережжя відділяє від Мертвого моря лише близько трьох годин їзди. Нудьгувати мальовничою «зимовою» дорогою, як її величають, не доведеться. Шлях пролягає східною частиною Аравійської долини повз кордон з Ізраїлем, а тому треба бути готовим до зустрічі з п'ятьма контрольно-пропускними пунктами. Водій нас одразу ж попередив — об'єктивів на них не наставляти, бо вони у відповідь можуть навести ствол, і тоді навіть «чіз» не допоможе. Хоча сам потім весело теревенив із ними під час зупинки. «А ось по дрібницях дорогою, — каже, — ліпше не зупинятися, а то несподівано з'явиться «ескорт» і доведеться пояснювати причину зупинки». Як воно там насправді — хто знає, але ризикувати не стали. Адреналіну і так було досить.
Клімат протягом усього шляху до Мертвого моря не змінювався — він суто тропічний, або, як тут кажуть, «суданський». З півночі віяв свіжий вітерець і нагадував нам грішним, що зовсім скоро перед очима має постати святе місце, значущість якого розумом, здається, не усвідомити... Треба прислухатися серцем і душею: перед нами — долина Йордану!
Річка ніби падає, а не впадає в Мертве море. Виходить не просто потік і водойма, а велетенський розлам у земній корі, заповнений водночас і живою, і мертвою водою. Раджу взяти із собою якусь посудину для святої води з Йордану. Пити її не можна, а ось привезди додому кілька сакральних краплинок...
По живу і мертву воду
Душа наснажилась, а тіло втомилося. Захотілося розслабитись і нарешті спізнати на собі чудодійні властивості Мертвого моря. Згадала казку — перш ніж омитися живою водою, треба спробувати мертву...
Море справді виявилося мертвим — ані рибинки, ані пташки, ані човника. Тільки тут і там стирчать із води п'яти туристів! За всю історію на берегах цього моря, найнижчого місця на суходолі (394 метри нижче р. м.), не збудовано жодного поселення. Люди сторонилися мертвої води, адже саме її безодня поглинула два біблійні міста — Содом і Гоморру. Врятуватися від Божого гніву вдалося лише родині Лота, що сховалася в печері на східному березі, в Йорданії. Араби й досі називають водойму морем Лота. І лише на початку минулого століття німецький мандрівник відважився занурити в нього руки, аби взяти воду на аналіз. Результат показав таку кількість солей брому, калію, магнію, кальцію, натрію і хлору, що виключає життя...
Вміст солей справді неабиякий — 30 відсотків (тоді як у звичайних морях — близько 3). Як наслідок — висока густина води, потонути у якій нереально. Тож, якщо ви не вмієте плавати, тепле Мертве море вас дбайливо втримає. Однак дуже не розслабляйтеся — може перекинути «п'ятою точкою» догори... А це вже непереливки. Головне тримати рівновагу і не дати «розсолу» потрапити в очі. Я, наприклад, пересувалась у воді, ніби на уявному цирковому велосипеді. Спробуйте й ви! Просолившись 10-15 хвилин, не поспішайте омитися живою водою, відчуйте на собі оксамитовий, м'який дотик мертвої, аж доки тіло підсонячними променями не вкриється соляним панциром. До речі, згоріти на березі тут неможливо, як і надихатися свіжим повітрям із високим вмістом брому. Отож зцілюйтеся, засмагайте і дихайте, дихайте, дихайте!
Як стверджують медики, йорданський берег значно глибший, ніж ізраїльський, а тому на його дні накопичується більше необхідних мінералів. До того ж тут є термальні джерела і водоспади, найбільший з яких — Хаммамат-Майн. Не мала змоги переконатися, наскільки велика різниця у цілющій багнюці, зате впевнена: на обох берегах виглядають усі «чєртовскі» імпозантно! А ось що точно не співпадає, то це ціни на проживання та лікування — йорданське Мертве море обходиться разів у півтора дешевше, хоча туристичної інфраструктури на ньому поки що значно менше.
Ми зупинились у п'ятизірковому «Movenpick Hotel and Resort», схожому на багате арабське місто середньовіччя. Двоповерхові глиняні будиночки зі схованою всередині ультрасучасною розкішшю, вузенькі тіняві вулички, просторі подвір'я з фонтанами і... безліч котів! Ближче до моря хатинки розступаються, відкриваючи поглядові два басейни — один із прісною, а інший з морською водою. Композицію довершують римська лазня й джакузі просто неба.
І поки тіло релаксує серед водного буль-котіння, очі зачаровано споглядають картини природи. Ось перші промінчики вечірнього сонечка торкаються хвиль Мертвого моря і за кілька хвилин світило зникає у його магічному царстві. Одному Всевишньому відомо, що діється в мертвих глибинах... А може, сонце саме там насичується живлющими силами, аби щоранку сходити теплим і лагідним над душею Святої Землі та всім Божим світом?.. |
