|
|
 |
 |
Україна, мальована в Лаврі
|
 |
|
 |
 |
|
|
|
 |
|
|
|
29.12.2006 -
Україна, мальована в Лаврі
|
|
У 2002 роцi Кочубей визнаний автором найкращої української марки — здобув Мiжнародний мистецький поштовий фiлателiстичний приз iменi Георгiя Нарбута. У 2005-му художник увiйшов до трiйки переможцiв престижного Мiжнародного конкурсу WIPA за найкращу поштову марку «Рiздво». Ось i привiд поспiлкуватися з митцем.
— Пане Миколаю, ви мiська людина, якiй не завжди легко було проникнутися українством. Коли зродилася в душi любов до рiдного?
— Ой, досить рано. Завезли мене маленького до дiда у село на Вiнниччину, там я цiле лiто й бiгав. Жiнки йшли ввечерi з бурякового поля i спiвали. Отi народнi пiснi й засiли в менi. I що цiкаво: так само вiдвiз я туди свою пiвторарiчну доню Ладу, i їй все те саме припало до душi. Тепер непогано малює. Думаю, цей цикл безкiнечний.
— Що зробила та посiяна у вашiй душi пiсня?
— На п’ятому курсi худiнституту треба було визначитися з темою дипломної роботи. Мiй друг писав дельфiнiв. Ось i я думав щось таке зобразити. Олександр Горобець (тодi ще не редактор вашого журналу) запросив мене в турпохiд рiчкою Ворскла. Я вiдмовлявся, бо мусив готувати диплом, а ще навiть iз темою не визначився. «Там визначишся». I цi слова Олександра Iвановича справдилися. Було тепло. Природа прокинулася вiд зими. Ми пливли на байдарках. I тут пiсня: «Ой на горi, там женцi жнуть», — так i вдарила хвилею в груди. I вже не давала спокою. Я буквально побачив, як попiд горою козаки йдуть, як Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий благословляють їх, як янгольськi хори спiвають над ними, як сонце соняшником сяє. Як усе це вмiщується планетарно у маленькому яйцi — великоднiй писанцi. Це — наша Україна, така юна, як моє серце в грудях, i така давня, як генетична пам’ять народу.
Було те роцi в 90-му. Саме дипломною роботою я започаткував пiсенну серiю з народних джерел. Малював пiснi: козацькi, чумацькi, весiльнi... Тодi ще багато чого було заборонено. Мене живив своїм репертуаром хор «Гомiн» Леопольда Ященка, пiснi трiо «Золотi ключi». Я усвiдомив пiсню як формулу народного духу.
— Ви вступили до iнституту аж у 28 рокiв. Як думаєте, добре це чи погано?
— Тодi я думав, що запiзно навчатися. А нi. Це дар — те, що я почав виконувати мистецьку роботу пiзнiше, бо ранiше за таке садовили до в’язницi або психлiкарнi.
— Хто вас пiдтримував?
— Насамперед керiвник майстернi вiльної графiки — славнозвiсний Андрiй Чебикiн. Вiн навчав: «А ти проспiвай те, що малюєш». I я спiвав, хоч би куди йшов, цiлими днями. А чи не в 1986-му викладач зацiкавив мене темою Тараса Шевченка. Тодi ще так складно було малювати — не можна, щоб синiй i жовтий кольори поєднувалися...
— То як же ви Шевченкову Україну малювали без синього неба над жовтими пшеницями?
— А так: небо синє, а пшениця — золотом.
— Де саме в Києвi ви народилися?
— Отут, недалеко вiд Києво-Печерської лаври, на територiї якої моя художня майстерня.
— I що лавра вам диктує?
— Багато... Це найсвятiше мiсце на Русi. Моя стилiстика йде вiд iкони. Христос i писанка: просто узiр писанкової восьмигранної зiрницi — i тут же з’являється Божа Мати з Немовлям...
— Може, це родинне?
— I родинне теж. Батько завжди любив спiвати. Баба Марфа весь час молилася, молитвою дiтей лiкувала. Якось ми з батьком Савою розбирали веранду хати дiда Мефодiя у селi. Дивлюсь — якоюсь дошкою дiрка забита. Вiдриваю, а то iкона Богородицi. Взяв я той поцвяхований образ. А мамi моїй Єфросинiї було таке видiння: «Сплю, — каже, — хтось прийшов, кличе. Приходжу до тями, а я сиджу, руки простягаю i передi мною — дерев’яна стара iкона Богородицi... Я молилася, плакала... Вона прийшла...».
Я ту iкону вiдреставрував. А вже коли одружувався, благословляли нас батьки образами, якi я сам створив.
— Ви намалювали одну iз трьох найкращих у свiтi марок. Давно працюєте в цьому жанрi?
— Отримав замовлення зобразити український народний костюм та вирiшив малювати народне дiйство. Причому не просто святково вбраних українцiв, а своїх родичiв i близьких. Наприклад, на марцi «Свято Спаса» — мiй прадiд Тодон, поруч — мiй батько маленьким. Коли вже завершив роботу, розпитав у свого дядька Михайла, як його дiд Тодон виглядав. I вийшло, як на марцi: у бiлих штанях, ходив босий по снiгу. Вгадав я, вiдчув прадiда...
— На марцi «Свято Покрови» теж свої?
— Ви не впiзнали? Оце я, а це дружина Лариса i донька Лада. На марцi «Свято Миколая» — теж я малий сплю, а надi мною — мати i батько. Так менi забажалося змалювати, бо й народився я 30 грудня, по святi Миколая, i назвали мене на його честь.
— А та, що серед ста марок свiту перемогла на конкурсi WIPA?
— Вона називається «Рiздво». Її обрало журi з чiльних представникiв австрiйської пошти, фiлателiстичної преси та вiдомих художникiв марок.
—За що саме ви одержали приз Григорiя Нарбута?
— Це було ранiше, у 2002-му, на мiжнародному мистецько-поштово-фiлателiстичному конкурсi. Кращою серед марок свiту визнано серiю «Народний одяг».
— Миколая Кочубея?
— Так. Це марки, про якi ми говорили. Їх три пари у зчiпках — шiсть малюнкiв. Першi двi марки зображають святкування Покрови i Спаса. Двi наступнi показують традицiйний одяг Черкаського регiону — веснянi спiви. Останнi двi — Рiздво та Великдень на Тернопiллi.
— Це перший блок ваших марок «Народний одяг»?
— Другий. Перший комплект був призером нарбутiвського конкурсу в 2001 роцi.
— Тепер пригадую, що бачила вашi малюнки на буковинськi народнi пiснi, якi збирає та виконує народна артистка України Марiя Миколайчук. Потiм ви зачарували свiт українською маркою... А тепер розкажiть i про монети.
— Їх теж малюю. Почав у 1995-му. Перша була iз серiї «Обрядовi Свята»: «Рiздво», «Великдень»,
«Трiйця» i «Покрова». Хочу продовжити, щоб розкрити весь святковий цикл.
Багато працював над ювiлейними монетами. 2006 року одну з них — «Сорочинський ярмарок» — визнано найкращою в Українi. Продовжую цикл «Видатнi дiячi України»: Микола Лисенко, Володимир Вернадський, Юрiй Кондратюк, Леонiд Глiбов, Михайло Остроградський... А ще давно в ескiзi Степан Бандера.
— Чому не зреалiзували цей задум?
— Спочатку менi цю монету замовили. Тодi ще Нацiональний банк очолював Вiктор Ющенко. А потiм вiдмiнили... Та, гадаю, все буде добре.
Скiльки ще творчих задумiв, добрих справ i перемог попереду у Миколая Кочубея, старшого викладача Української нацiональної академiї образотворчого мистецтва i архiтектури, голови секцiї графiчних мистецтв, члена Нацiональної спiлки художникiв України?
Знає Той, що над святою лаврою...
|
|
|
Просмотреть все статьи |
|
|
|
|
|
|
|
|
