|
|
 |
 |
Фотограф панорамного формату
|
 |
|
 |
 |
|
|
|
 |
|
|
|
29.12.2006 -
Фотограф панорамного формату
|
|
Iз молодим iвано-франкiвським фотохудожником ми вперше зустрiлися на його виставцi у київськiй фотогалереї «Камера» визнаного майстра Iгоря Гайдая. Мене як дочку Карпат попрохали приготувати для численних гостей бануш. Отож ми й почастували одне одного: я Романа — гуцульським делiкатесом, а вiн мене — розповiдями зi свого мандрiвного мистецького життя.
— Романе, де ви себе вперше вiдчули?
— У селищi Верховина, в Карпатах.
— Чи могли б жити в горах постiйно?
— Я живу в горах! Але постiйно перебувати там недоцiльно — можна втратити гостроту вiдчуття. Кажуть же про гуцулiв, що вони не бачать тiєї краси, яка їх оточує вiд народження. Ось ви живете тридцять рокiв у Києвi, а коли приїжджаєте раз на рiк у Карпати, то вони для вас, певно, — щоразу нове зачарування...
— Я у снах бачу лiси, що на верхах зеленим мереживом обрамлюють небо, свою першу стежку вiд порога до криницi. Вона в бiлих маргаритках серед нiжної травицi. А коли приїжджаю, ступаю на цю стежину, хочеться цiлувати її, а не йти нею...
— Я живу в Iвано-Франкiвську, а в гори їду на свято фотографування.
— Як це виглядає?
— Та ось так: 20 кiло спорядження плюс щонайменше 10 кiло фотоапаратури — i, наприклад, на гору Петрос, 2020 метрiв над рiвнем моря. Мета походу — побродити схилами, побачити улюблене урочище Церкви. Воно покрите великими дивовижних форм валунами завбiльшки iз храм. Звiдси й назва. А ще там найдавнiшi смерековi лiси. Багато разiв у дощ i туманного ранку, при заходi сонця, i так, i он так я все це ловив на камеру. Намагався повторити колись зроблений кадр. Усе марно!.. Як не можна двiчi увiйти в одну рiчку, так нереально й повторити комбiнацiю iз сонячних променiв, туману i дикого лiсу.
— А коли ви вперше взяли до рук фотоапарат?
— Коли став фотографом? За освiтою я вчитель креслення, малювання й працi. Але пiсля унiверситету нi дня не вчителював. А щодо фотоапарата, то якось хлопчиком позичив у друга кишенькову камеру — «мильницю», або, як кажуть поляки, «дебiлку». I пiшов iз нею туди, куди ходжу ось уже тридцять рокiв, — у лiс. Спочатку вибирався до нього лише по ягоди та гриби, а ще ранiше в батька на плечах — просто на екскурсiї. Потiм утiкав — заходив далi й далi, пiдiймався вище й вище...
... Опiвночi. Стежинка виводить на заболочену дорогу. Небо на горизонтi вибухає спалахами — там догорає гроза. «У Карпатах дощу та смертi не треба шукати», — мовить гуцульське прислiв’я. З другим поспiшати не будемо, а дощевi подякуємо за свiжiсть наших лiсiв, якi тiшать зеленню навiть восени i взимку, на вiдмiну вiд багатьох iнших у свiтi.
Хвилин сорок ходу — i я дiстанусь однiєї недобудованої хатки без вiкон i дверей, де можна зо двi години поспати. В горах такi «зимарки» ставлять для подорожнiх. I добре, бо не треба носити намет — зайвих кiлька кiлограмiв.
Раптово з-помiж дерев з’являється пара зелених очиць. Вони вiдбиваються у свiтлi мого чiльного лiхтарика. Намагаюсь почуватися безстрашним шукачем пригод. А може, це й не вовк, не рись, а просто здичавiлий кiт?.. Звiрина нiби й не страшна, та розберися в такiй темрявi.
Колись у дитинствi, блукаючи лiсами, надибав ведмедя. Це було ранньої весни, ведмiдь тiльки прокинувся — худющий, хитається, шкура звисає клаптями. А все одно вiд раптового переляку в мене, малого, аж ноги занiмiли...
— А чому тодi, хлопцем, ви взяли iз собою камеру?
— Рано чи пiзно таке трапляється з кожним туристом. Починаєш розумiти, що миттєвiсть краси, яка тебе зачарувала, зараз кане в небуття. Тодi хапаєшся за камеру, iнакше люди нiколи й не знатимуть, що такi дива взагалi можливi.
— Який фотоапарат здатний допомогти?
— Гарне запитання. Я перебрав багато апаратури. Постала технiчна проблема — проблема якостi. Так почався важкий, але неминучий етап мого становлення як фотографа — гонка озброєнь.
— Тобто?
— Спочатку я фотографував пейзажi з людьми. Наприклад: «Я i мої товаришi були тут». Потiм знiмки накопичувались. Наростало невдоволення. Щоб робити кращi знiмки, потрiбно мати чим. Та й навчатися. По сутi, з кожним новим апаратом проходиш нову школу. I так буде завжди. Я читав книжки i журнали, намагався збагнути, що в мене негаразд, порiвнював свої знiмки з роботами iнших, iз полiграфiєю...
— I настав переломний етап?
— Так! Дуже важливим для мене був перехiд на широку плiвку. Найкращi системи на вузькiй дають гарну якiсть, але доки не порiвняєш їх з гарним широкоформатним фото. Тодi все стає на свої мiсця, i розумiєш, що вузька плiвка не для пейзажу. Це — репортерський винахiд. Яким вiн був на початку, таким i лишається.
— Висновку дiйшли. А далi?
— За браком коштiв спершу знiмав складними фотоапаратами ще з часiв Другої свiтової вiйни — «Super-Iconta», AGFA. Були плюси, були й мiнуси. Дуже багато технiчних несправностей. З часом стало ясно, що напiвмертва апаратура — то несерйозно. Коли витрачаєш величезнi зусилля на процес зйомки, викладаєш по кiлькасот доларiв за похiд у гори, а потiм маєш двi третини зiпсованого матерiалу — це просто жах. Шкода навiть не пущених на вiтер грошей, а втрачених назавжди миттєвостей. Я вирiшив, що треба або купувати за дуже великi грошi професiйну апаратуру, або втiлити в життя власнi конструкторськi iдеї.
— Ви обрали другий варiант?
— Давно мрiяв виготовити власну технiку. До цього пiдштовхував i брак коштiв. Уже мав певний досвiд i знав, що менi потрiбно. Зробив першу камеру, потiм другу, третю... З’явилися цiкавi моделi для панорамної зйомки. Можна було фотографувати на широкий слайд — 6512, 6520. Мене так захопило бачення пейзажу в панорамному форматi, що знiмаю здебiльшого камерами iз пропорцiями сторiн кадру — 152 або 153.
Мої фото, якi представлялися на київськiй виставцi, зробленi саме в такому ключi. Не знаю, як маю дякувати моєму колезi й наставнику Iгоревi Гайдаю. Хiба що роблячи добро iншим.
Що не кажiть, польова камера з великим форматом свiтлочутливого матерiалу — iдеальний iнструмент для одержання високоякiсних фотографiй. Але...
— Все ж таки виникають «але»?
— Гасло компанiї «Eastman Kodak» — «Ви натискаєте на кнопку, а решту робимо ми» — в нашому випадку не спрацьовує. Пейзажист — це насамперед велике терпiння. Оперативнiсть вiн приносить у жертву якостi та художностi. Iнколи бiля гiрського струмка можна просидiти й вiсiм годин, цебто «впасти у струмок» на цiлий день, аби вловити збiг свiтлових i технiчних моментiв для знiмка. Та й у кишенi мою камеру на вершину не понесеш.
— Як ви таку камеру-коробку самi зробили?
— Попрацював як столяр, кресляр, фрезерувальник... Зрештою, у своїй конструкцiї апарат примiтивний. Що цiкаво: найпростiший фотоапарат на вузьку плiвку самому змайструвати неможливо, а ось широкоформатний — будь ласка. Це проста коробка, тильний бiк якої обладнаний протяжкою для плiвки, а спереду — отвiр для об’єктива. Головне, щоб коробка нiде не просвiчувалася, бо з «гармошкою» це буває. Уся механiка знаходиться у фiрмовому об’єктивi. Це серце камери i водночас її око.
— То, може, такi фотоапарати є й в iнших фотографiв?
— Аналогiв моєму нема. Бо за роки пошукiв я по-своєму його вдосконалив. Хоча весь час перебуваю в пошуку.
— Що треба для досконалого фото?
Роман замислюється.
— Зрозумiло, гарне спорядження: туристичне й фотографiчне. Та, гадаю, насамперед — вiдкрита душа i голова у парi до неї.
|
|
|
Просмотреть все статьи |
|
|
|
|
|
|
|
|
