|
|
|
|
 |
 |
|
|
|
 |
|
|
|
25.12.2006 -
Подих Істанбула
|
|
Ми опинилися в серцi Туреччини близько третьої ранку. Довкола панувала звична чорнильна темрява, злегка розбавлена свiтлом вуличних лiхтарiв i далеких зiрок. Мiст iз Європи в Азiю виявився безкiнечно довгим.
Повз нас iз гуркотом промчала зграя байкерiв. Десь унизу загадково чорнiв могутнiй Босфор. Його солонi води обережно розтинало невiдоме судно. Рiзнобарвнi вогнi на реях вiдбивались у водi. Затишно свiтились узбережнi вiлли. Прощавай, Європо! Привiт Азiє!
Розбудив мене крик муедзина.
Згодом я дiзнався, що у Стамбулi пiвтори тисячi мечетей, або «джаммi». З кожної, щоразу пiдсиленi технiкою, лунають сури iз Корану. Всi вiруючi ревно моляться, а невiруючi щiльно закривають вiкна.
Вигуки муедзина накривають тебе, як морська хвиля. Вiдчуття неповторнi, хоча нiчого, крiм слова «Аллах», не розумiєш. Та й розумiти не обов’язково, головне — пропустити крiзь себе святiсть митi.
Оцiнивши в готелi розмаїття «шведського столу», я смiливо попрямував до виходу. Туреччина, без сумнiву, починала менi подобатись, а втомлива дорога — забуватися.
Мегаполiс, населення якого без передмiсть налiчує 13,5 мiльйона, був справдi неосяжний.
На вулицях — море веселого люду. Багато бiдних, але всi вони працюють. Худi й до неможливостi засмаглi, турки носять на спинi величезнi тюки, ящики, тягають щось на вiзках... Наше прислiв’я «безробiтних багато — робiтних мало» Туреччинi не пасує.
Огляд мiста традицiйно починається з Блакитної мечетi. Зовнi вона такого ж пiщано-сiрого кольору, як i всi мечетi в мiстi. Довкола храму тягнуться до неба шiсть тонких пiк — мiнарети. З одного лунає ранковий азан: «Поспiшайте до спасiння». З якого саме, визначити так i не вдалося. Решта мiнаретiв створенi для краси та гармонiї.
У внутрiшньому подвiр’ї мечетi вздовж стiни прибудовано ряд водогiнних кранiв, пiд якими правовiрнi миють ноги перед входом, тут же — короб iз капцями та ще один — з пакетами для взуття.
Всерединi мечеть здалася бiльшою, нiж зовнi. Стiни обкладенi синiми i блакитними кахлями. Певно, архiтектор прагнув створити iлюзiю неба над головами вiруючих. Йому це вдалося. Вражає повна вiдсутнiсть меблiв i декоративних надбудов. Храм залитий свiтлом i тихим шепотiнням молитов.
Увесь видимий простiр застелений турецькими килимами. З жахом уявляю, як довго це добро доводиться пилососити. Малюнок килимiв особливою рiзноманiтнiстю не вирiзняється: клiтини приблизно пiвметра на метр. Саме така площа вiдведена для кожного вiруючого чоловiка. Жiнки моляться окремо, в закритих галереях. Ще на зорi iсламу мулли вирiшили, що в заповненiй людьми мечетi образ жiнки, яка б’є поклони, виглядатиме не досить благочестиво...
У храмi, незважаючи на спеку, — приємна прохолода. Навiть виходити на вулицю немає бажання (розрахунок архiтектора виявився напрочуд правильним). Узагалi, всi найбiльшi мечетi в Стамбулi дуже схожi, але кожна по-своєму неповторна i прекрасна.
Навпроти мечетi височить Кючук- Айя-Софiя. Храм, побудований як православний, пiсля завоювання турками Вiзантiї був перетворений на мечеть. Iмам розповiв менi, що завойованi святилища тодi взагалi не руйнували, а перебудовували на джаммi.
Дивлячись на витонченi лiнiї Айя-Софiї, розумiєш, що колишнiй православний храм не давав спокою правителям Османської iмперiї, поки вони не побудували Блакитну мечеть. Тепер два храми, один навпроти одного, роздiленi неймовiрно красивим садом.
Як i багатьом зацiкавленим українцям, менi дуже хотiлося вiдвiдати могилу Роксолани i браму, до якої прибив щит Вiщий Олег. Тих ворiт, на жаль, я так i не знайшов, довелося перенести зустрiч iз ними на наступний раз.
Дорога до усипальнi коханої дружини Сулеймана вела вздовж кривих торгових вуличок, де нуртувало життя. Вона все звужувалася: лiворуч повз мене пропливла маленька мечеть з iграшковим мiнаретом метрiв iз вiсiм заввишки. Старезнi дерев’янi будинки обступили вулицю з бокiв. Вiтер долинав сюди з моря i ганяв мiж тiсними коридорами вуличок розмаїття ароматiв. Якоїсь митi я зрозумiв, що помилився поворотом i досi знаходжуся далеко вiд мети екскурсiї. Довелося повертатися назад, уважно придивляючись до провулкiв. Бiда в тому, що на стiнах будинкiв не було табличок iз назвами вулиць. На картi, до речi, теж.
Проблукавши чверть години, уже почав дратуватись. Аж тут до мене звернувся чистильник взуття. Пристойною англiйською вiн поцiкавився, котра година. Я мовчки показав йому свiй хронометр. Мабуть, це було моєю помилкою. Ексклюзивний годинник київського заводу «Час» змусив його захвилюватися. «Друже, — сказав вiн, — я бачу, ти хороша людина, тож я зроблю твоє взуття чистим-чистим. Це подарунок». Я вдячно кивнув. Ситуацiя видавалася досить кумедною.
Важко перелiчити щiточки, ганчiрки та баночки, використанi у боротьбi з ледве помiтним пилом на моїх черевиках. Поки гречний чистильник ворожив над взуттям, я встиг дiзнатися багато з його бiографiї: сам вiн iз Румунiї, йому потрiбно годувати дiтей, вiн мусить важко працювати. Зрештою ворожба закiнчилась i я стримано похвалив майстра. Подякувавши, зробив вигляд, що хочу пiти, але мiй вiзавi одразу розхвилювався: «А грошi?». Я здивувався. Мiнi-вистава тривала! Менi швидко пояснили, що безкоштовно моє взуття витерли лише першою щiточкою, а за всi iншi необхiдно заплатити. Правда, небагато — якихось двадцять євро. Ми довго торгувались. Коли чистильник дiзнався, що я з України, а не з Америки, то дуже засмутився. Нарештi ми зiйшлися на одному доларi для нього i пiвдолара для мiфiчних дiтей, якi саме захворiли. Отримавши грошi, чистильник дуже зрадiв. Саме вiн менi й розказав, як дiстатися до «джаммi Сулейманiї» (чудовий бонус на додачу до послуг!).
Iз хитромудро переплетених провулкiв храм з’явився несподiвано. Величезна сiра баня здiймалася до неба. Висока кам’яна огорожа оточувала розкiш архiтектури, даруючи такий рiдкiсний у цих краях затiнок. На мiй подив, вiруючих бiля мечетi було чимало. Трохи осторонь за огорожею сховалися три мавзолеї. Шлях до них лежав крiзь частокiл соляних обелiскiв iз химерно розсипаними лiтерами невiдомого письма. Посеред цього кладовища i знаходиться мавзолей, який я шукав. Свiтла невисока споруда виглядала урочисто й умиротворено. Поруч нiкого не було, тiльки самотня жiнка тихо молилась бiля свiжої могили. Я насолоджувався спокоєм i вiдтворював у пам’ятi невмирущий образ нашої землячки.
До Роксолани у туркiв рiзне ставлення. З одного боку, ця видатна жiнка змогла пiдкорити Сулеймана Великого, тому вся фемiнiстична частина Туреччини її поважає. З iншого — попiвна Анастасiя Лiсовська знищила цвiт оттоманської полiтичної елiти. А ще виправдала нинiшнiх турецьких сутенерiв — мовляв, якби не їхнi давнi «колеги», ким би була Роксолана?
Я трохи зорiєнтувався i вирiшив пройтися Старим мiстом. Власники сувенiрних крамниць, помiтивши потенцiйного покупця, одразу пожвавiшали. Безпечно пройшовши кiлька десяткiв крокiв, я потрапив у царство торгiвлi. Десь поруч знаходиться Критий ринок. Це мiсто у мiстi. Цiкаво, що для ринку не будували спецiальних павiльйонiв, вiн вирiс iз торгових кварталiв. Уявiть собi лабiринт мiських вулиць пiд скляними ковпаками, де на кожному кроцi йде наполеглива боротьба за покупця.
Усi стiни будинкiв обвiшанi рiзноманiтними товарами. Скрiзь чути турецьку, англiйську, росiйську та українську. Варто на хвилю зупинитись, як торговець кидається до тебе i пускає в хiд усе: усмiшку, iнтонацiю, непевну англiйську, таку ж росiйську... Помiтивши зацiкавленiсть, вам уже наливають «справжню турецьку каву». Такої потужної психологiчної атаки туристи, як правило, не витримують i купують зовсiм не потрiбнi їм речi. Часом навiть не дуже дорого.
Старе мiсто вражає красою руїн. Прадавнi мури обрамлюють набережну. Якщо пригледiтися до них, можна зробити чимало вiдкриттiв. Довкола незлiченна кiлькiсть уламкiв римських мармурових колон i портикiв, що мирно сусiдять у стiнах iз масивами грубої фортифiкацiйної цегли.
Повсюди цвiт i зелень. Задумливо синiє над головою малоазiйське небо. Його розтинають бiлi галочки морських чайок...
Розглядаючи мiсцевiсть, я дiстався порту. Морськi лайнери, наче велетенськi риби, готовi до руху, призупинилися бiля пiрсу. Зграя туристiв лавиною перетiкає вулицю. Вони щойно насолодилися екскурсiєю Босфором i побачили на його березi вiлли «вартiстю п’ять мiльйонiв доларiв». Пригадалося, що колись, iще в часи Роксолани, протоку перекривав чавунний ланцюг i жоден корабель не мiг пройти тут без мита.
Неподалiк i старовинний Єгипетський ринок. Вiн вiдомий ще з раннього середньовiччя, тодi на ньому продавалися лише єгипетськi товари — тому й така назва. Зараз це один iз найбiльших сувенiрних центрiв Стамбула. Тут величезний вибiр турецьких солодощiв i прянощiв. Цiни значно вищi, нiж у мiстi, й торгуватися можна лише до вiдомої крамарям межi.
Торговець солодощами натхненно розповiдав, що поруч колись знаходився невiльницький ринок, де його прапрадiд торгував гарними дiвчатами з усього свiту. При цьому вiн ласо усмiхнувся i додав, що бранок продавали оголеними i лише цнотливих. Пiсля того, як я сказав, що вiн би нинi розорився в пошуках незайманок, кондитер iще дужче повеселiв i зробив менi велику знижку на пакунок рахат-лукуму.
Я знову вийшов на невiдомiй вулицi без жодної таблички. Приблизно вибравши напрямок, поплентав до готелю. Бiля вiдкритих дверей дерев’яного будинку стояв огрядний турок. Ледь мене загледiвши, вiн набрав поважного вигляду й пiдкрутив вуса. «Вуличний закликальник», — подумав я. Варто було наблизитись, як вiн завiв свою пiсню:
— Ай хев верi-верi сексi москоу гьорлз. Верi найс. Верi янг. Екселент.
Я лiниво хитаю головою i намагаюся пройти мимо.
— О-о-о! — волає турок. — Ай андерстенд! Стоп-стоп!!!
Пiрнає в пiд’їзд i виштовхує звiдти худенького гарненького хлопчину. Менi доводиться зробити страшнi очi. «Менеджер» iз виразом удаваного переляку вiдступає, потiм регоче i просить зачекати ще хвильку. Невдовзi повертається з невеличкою скринькою.
— Туркiш «Вiагра». Гуд прайс енд но проблем!
неодмiнно приїду до нього в гостi, коли виникнуть такi проблеми — рокiв через п’ятдесят.
Повз нас проноситься джип, за кермом якого була повнiстю загорнута у тканину дiвчина. Вузенькi розрiзи для очей прикритi великими сонцезахисними окулярами. Машина на старiй вуличцi реве i пiдскакує на вибоїнах. Ми з турком втискаємося у стiну. Мiй новий знайомий у захватi замовкає, а потiм уголос починає пiдраховувати, що i скiльки разiв повинна зробити жiнка, аби їздити на такому авто...
Пiзно увечерi зазирнув до мiсцевої чайхани. Довкола багато молодi, але гамору немає. Всi зайнятi справою — курять кальян. Деякi молодi турки вносять рiзноманiтнiсть у меню чайхани, пiдмiшуючи в тютюн принесенi iз собою спецiї. Тонкий аромат невiдомих трав переповнює примiщення. Час летить непомiтно. Швидко смеркає.
Вулиця майже неосвiтлена. Десь далеко чути торговий ритм мiста. Товстий кiт iз нявканням перебiгає дорогу. На карнизах воркують голуби. Високi дерев’янi будинки нависають над вузькими тротуарами. Легко уявити, що ти перенiсся у середньовiччя. Але найближчий поворот зустрiчає каскадом вогнiв i веселим натовпом туристiв. Полегшено переводжу подих i вже спокiйно орiєнтуюсь у мiстi. Повiльно проїжджає кiлька полiцейських мотоциклiв. Один з охоронцiв порядку махає менi рукою, i я з усмiшкою махаю у вiдповiдь — мовляв, усе нормально. Мотоцикли швидко зникають у темрявi вулицi.
Перший день у Стамбулi майже закiнчився. З нетерпiнням починаю чекати наступного, аби знову поринути в несамовите життя вулиць i в п’янких невiдомих менi ароматах вiдчути новий могутнiй подих Iстанбула.
«БЕЗ ФАНАТИЗМУ»
Релiгiя у Туреччинi вiддiлена вiд держави. Iсламський екстремiзм придушується в зародку. Центр мусульманських поривань мiститься у мечетi Iскандер-Пашi. Кажуть, там знаходиться карта майбутнього країни, де навколо Туреччини зiбрались усi країни iсламу, включаючи Чечню, Iндонезiю i Судан.
Окрiм Корану, мусульмани поважають вислови пророка — адиси. Вони не потрапили до священної книги, але були записанi сподвижниками Магомета. Вiрити цим записам чи нi — особиста справа кожного, а ось дискусiї з приводу тлумачення одкровень — нацiональне хобi.
Вiруючi Стамбула моляться лише на пiвденний схiд, тобто на Мекку. В мечетях повертаються до «мiхрабу» — нiшi, що вказує напрямок. На вiдкритому просторi орiєнтуються за сонцем. Пiдприємець, який запатентував килимки з компасом, давно вже став мiльйонером...
Пiд час азану муедзин торкається великими пальцями мочок вух — це має вiдганяти злих духiв i джинiв ночi.
|
|
|
Просмотреть все статьи |
|
|
|
|
|
|
|
|
