|
|
|
|
 |
 |
|
|
|
 |
|
|
|
25.12.2006 -
Знайди свою троянду
|
|
Якби мене спитали, де хочу жити пiсля подорожi по Болгарiї, я вiдповiла б твердо: у Велико-Тирново. Чому? Та ж Болгарiя — це привабливе тепле Чорне море. Навiть iталiйцi, якi мають свої чудовi узбережжя, не кажучи про нiмцiв, французiв, росiян i мешканцiв «туманного Альбiону», набираються сил на тутешнiх курортах. Це основний бiзнес для мiльйонiв працелюбних болгар. Приймаючи й обслуговуючи, вони водночас ненав’язливо вводять гостей у свої традицiї. Болгари їх не декларують, вони їх дотримуються.
Отже, до цiєї країни їдуть заради морського вiдпочинку. Та обране моїм серцем мiсто Велико-Тирново розмiстилося на пiвночi Болгарiї, на непримiтнiй рiчцi Янтра. До приморського курорту Варна — понад 200 кiлометрiв. Кажуть, минулої зими в цих мiсцях доходило й до мiнус 10.
Тiльки-но ми заїхали з мандрiв по країнi до цього мiста, хоп — i я прикипiла до нього серцем. Хоча багатих i красивих була нагода надивитися вдосталь. Та буває ж любов з першого погляду, i нема на те ради. Щоправда, влiтку я вiдпочивала б з онуками в затишнiй «Албенi». Але восени i взимку — у Велико-Тирново.
Вiд привiтного 4-зiркового готелю «Янтра», умебльованого зi смаком пiд ретро, вiд пам’ятникiв героям, церковносвятих пагорбiв i фортечних укрiплень — звiдусiль повiвало стародавньою столицею.
Древньопрестольний град
Так, це мiсто довго було другою столицею Болгарiї (1185– 1393) пiсля Плиски. На скрижалях своєї славної iсторiї Велико-Тирново вiдобразило найяскравiшi моменти нацiональної минувшини. Мiсто є символом болгарської державностi та джерелом гордостi для кожного болгарина. I це вiдчутно щокроку. Кожна мiсцина тут дихає iсторiєю, болючою i прекрасною. Вона вразила душу саме долею давнього слов’янського народу-побратима, а не фракiйськими золотими розсипами чи пишними палацами-готелями. А ще до клубка в горлi брали за душу численнi подiбностi мiж ними i нами у звичаях, мовi, побутi, назвах мiсцин, їжi, одязi, людяностi, м’якостi, теплотi, хлiбосольностi... То ми з них? Чи вони з нас походять? Чи просто в однiй колисцi виколисанi?.. I в них, як i в нас, селяни незаможнi, а вчителi з малою платнею. Багатi скуповують землю, будують готелi, бiднi їдуть шукати працi на чужих теренах. Є й те, що рiзнить нас. Наприклад, у них п’ять столiть тяжкої турецької неволi, крiм iнших «ярем», менших. А в нас триста з гаком — росiйської. Їх росiяни визволили з неволi, наклавши сотнями тисяч життiв на горi Шипка. Визволили й пiшли собi. Мусили пiти — зостатися не дозволили Францiя та Нiмеччина. У нас вийшло усе складнiше, за афоризмом Лесi Українки: «Хто визволиться сам, той вiльний буде... Хто визволить кого, в неволю вiзьме».
Але нинi й ми, i вони вiльнi. Тутешнiй красень iсторик Румен вiдпустив нам жарт iз цього приводу: «Всi ми тепер незалежнi, бо вiд нас нiчого не залежить!». Завдяки цьому чоловiковi, а головно досвiдченому ексурсоводу Єленi Станевiй, ми наситилися знаннями, не кажучи вже про щедре харчування, лiтепло пiскiв i моря.
Гора царiв
Найпершi слiди найперших поселень у Болгарiї вiднайдено саме у Велико-Тирново на пагорбi Трапезиця. Датуються вони першою половиною III тисячолiття до Христа. Давнiй людський осiдок знайдено й на горi Царевець. Вiн належав фракiйським племенам, що жили тут вiд ХIII столiття до Христа — i до початку нової ери. Наступний шар гори свiдчить про одну з опорних точок Вiзантiї на пiвночi Балканського пiвострова, яка вистояла триста рокiв. Уже в ХII столiттi Царевець був густозаселеним укрiпленим мiстом i значним господарським центром. Тернистi схили пагорба й дали назву поселенню — Тирново. А за велич мiсто нарекли Великим. Велико-Тирново.
1186 року успiшне повстання пiд проводом Асена i Петра вiдкинуло Вiзантiйське займанство, i Тирновград став столицею вiдновленого Болгарського царства. Наступнi два столiття стали «золотими» в iсторiї мiста.
Одне слово, досить згадати наш Кам’янець-Подiльський — усе дуже подiбне, i рiчка так само розiрваним кiльцем обвиває укрiплення, i такi ж неприступнi височезнi фортечнi стiни...
На горi Царевець вивищувались палаци болгарських монархiв i патрiархiв, а на пагорбi Трапезиця — тереми бояр i вищого духовенства та численнi церкви. Уздовж рiчки Янтра селилися ремiсники. Далi, на пiвденний схiд вiд башти Белдуїна, — квартал чужоземних купцiв. Царевець i Трапезиця були оперезанi високими мiцними мурами i становили «внутрiшнє мiсто». Iнших два квартали теж мали фортечну стiну й утворили «зовнiшнє мiсто». Пiд горою над рiчкою мешкала бiднота.
У ХIII–ХIV столiттях столиця Болгарiї була важливим полiтичним, економiчним, торговим i культурним центром для Європи. Тодi Болгарська держава досягла вершин свого розвитку, разом iз Вiзантiєю виступала першою силою на старому континентi. У Велико-Тирново будувалися розкiшнi палаци, монастирi, церкви, фортифiкацiї, мости. Кипiли й розвивались тирновськi художня i лiтературнi школи пiд орудою Феодосiя Тирновського та патрiарха Євфимiя.
«Це не мiсто, це — чудо-казка», — писав поет Iван Вазов.
Попелище
I все те було знищене. 17 липня 1393 року пiсля тримiсячної облоги Велико-Тирново, як поступово i вся Болгарiя, впало пiд турецькою навалою. «Третiй Рим, другий Константинополь» перетворився на згарище. Через подвiйний мур, як казали турки, не можна було пробратися в мiсто, навiть коли дертися по терниках. Узяли зрадою. Iсторичний факт: один єврей зчинив у мiстi пожежу — всi побiгли гасити, а вiн тим часом вiдкрив браму туркам. Спочатку завойовники накинулись на аристократiв i сто десятьом вiдрубали голови за вiдмову прийняти iслам. Одна оповiдь свiдчить, що турок побiг за патрiархом Євфимiєм, занiс руку з мечем — рука окам’янiла. Патрiарх був iсихастом. Люди часто могли не бачити самих монахiв-iсихастiв у часi з’єднання їх iз Богом, а тiльки сяйливу ауру довкола них. Таким був i Євфимiй. Турки злякалися i не вбили його, а заслали в монастир, де вiн i скiнчив свої днi.
Навала нищила все, що потрапляло на її шляху. Людей сотнями скидали з 450-метрової висоти «лобного мiсця». Сплюндрували i царський палац. Тут були невимовної краси два троннi зали, трапезна з високим на тi часи комунiкацiйним рiвнем. На третьому поверсi палац завершувала церква. Сплюндрована i Свєта’- Гора — балканський Афон.
Патрiарша церква Вознесiння Господнього на вершечку Царевця вiдновлена за рисунком на честь 700-рiччя перемоги народного повстання. Представники болгарського туризму прагнуть вiдродити i царський палац, що стоїть у руїнах за вiдбудованим храмом-музеєм. Та археологи противляться — забагато поховань на кожному сантиметрi, їх iще треба дослiдити.
За п’ять столiть ганебного рабства турки чинили, що хотiли. Заходили до хати господаря, наївшись i напившись, забирали у безправного болгарина дружину або дочку. Багато легенд свiдчить про героїчну непокору болгарських невiльниць, якi обирали смерть замiсть безчестя. Про це яскраво й образно розповiло нам героїко-трагiчне дiйство, таке ж дивовижне, як i страшне.
Iсторiя на скелях
Ми сидiли на спецiально обладнаному майданчику на даховi церкви, що на горi Трапезиця. Пiд нами — нiчне мiсто, а на протилежному пагорбi, на мурах Царевця, за пiвкiлометра вiдстанi дiялося щось неймовiрне. Як нам пояснили, це аудiовiзуальне шоу режисера Вило Радєва, чи просто — «звук i свiтло».
Стомлена довгою поїздкою, я не хотiла йти дивитися цю свiтломузику. Скiльки б я втратила, якби не наполегливiсть гiда Єлени Станевої!
Молодий «маг» Румен, вiн же археолог i працiвник iсторичного музею, увiмкнув звук i показав нам пiвгодинну сагу, спроектовану на скелi. Пiд болгарськi протяжнi мелодiї вiдтворювалася багатовiкова трагiчна iсторiя краю. В темрявi не було видно Патрiаршої церкви, укрiплень, самої гори Царевець. Вогнi пiдкралися знизу i поповзли пожежами вище й вище. Усе почалося з пронизливого жiночого зойку, а згодом iще пронизливiшого — на протилежному боцi Царевця. Вогнi змiнювали колiр вiд червоних аж до синiх, зловiсних. Довкiлля гуркотiло-клекотiло, як у вулканi, вибухало й палало. Позцiплювало уста, стиснуло душу. Пiд пострiли й пожежi я тихо плакала, забувши про всi тi туристичнi обiди, розкiшнi дегустацiї вин i п’янкий запах Трояндової долини. Я нiби повернулась у Боснiю 1993-го. В пекло вiйни. У горнило людської трагедiї, де все знецiнюється, де не дiє жоден закон, нiяка людська логiка. Тiльки повне знищення за попустом Всевишнього. Я молилася за Болгарiю, за Боснiю, за мою Україну — за весь свiт. Хiба Бог створив його для плюндрування, для мук немовлят i жiнок?.. Коли видовище скiнчилося й засяяло свiтло, настала довга мовчанка. Вона красномовнiша за найлiпший коментар.
Ескулап утратив голову
Румен жартував. Хотiв нас розважити, розповiдав про себе. Думав, що на все життя лишиться археологом, а «звук i свiтло» буде його захопленням. Вийшло навпаки. Очевидно, археологам i там платять, як у нас.
Вiн зiзнався, що не знає росiйської мови. Його поколiння, на вiдмiну вiд Єлениного, вже спiлкується болгарською або англiйською. Навiть утнув анекдот: «Песимiсти i далi вивчають росiйську, оптимiсти — англiйську, а реалiсти — китайську».
Румен повiв нас до Музею археологiї. Там, за грубими гратами в нiчному освiтленнi стояли гордi фiгури римських богiв i патрицiїв. Серед них, як пояснив вожатий, одна iз восьми знайдених у свiтi копiй фiгури покровителя медицини Ескулапа. В яскравому нiчному освiтленнi музею бiломармуровий велет виглядав якось безпорадно... без голови.
Я пожартувала: «Навiть бог медицини втратив голову вiд країни троянд». Нашi журналiсти поцiкавились, а що ж розкопав сам Румен. Вiн скромно вiдповiв: «Тiльки голову Аполона».
А ось i моя троянда
Отож кажу вам, якщо ви втомилися вiд працi, домашнiх клопотiв, розчарувалися в надiях на лiпше життя — не марнуйте часу i здоров’я. Їдьте перепочити до Болгарiї. Там знайдете стiльки прекрасного та ще й рiдного, що зiгрiває тiло й душу. Не зчуєтесь, як оновитеся. Переконаєтеся, що й там трударям нелегко живеться, i вони будують нову державу, поспiшають прибрати у своїй «хатi», аби зайти до Євросоюзу. Ця поїздка обiйдеться вам не дорожче, нiж до Пiвденного берега Криму. Зате десь там, у Велико-Тирново, над золотими осiннiми лiсами чи на сонячнiй лижнi над Янтрою розвiється ваше будення. Знайдете розраду, скарби новизни.
Знайдете загубленого себе.
Наприкiнцi подорожi нам запропонували назбирати легендарних болгарських квiтiв у Долинi троянд. Журналiсти розiйшлися помiж рядами кущiв. Набрали хто в паперовi кошики рожевих запашних пелюсток. Я шукала свою троянду. I знайшла. Привезла її в Україну, до Києва. Щоб подiлитися ароматом iз вами.
|
|
|
Просмотреть все статьи |
|
|
|
|
|
|
|
|
