|
|
 |
 |
Велика провінційна подорож
|
 |
|
 |
 |
|
|
|
 |
|
|
|
07.11.2006 -
Велика провінційна подорож
|
|
«Усе, досить! Знову хочу в Париж!» — процитував відомий анекдот один з авторів цієї статті, носій французької мови (а в перспективі і валіз), архітектор за фахом. «Хочу, нарешті, побачити справжню Францію, а не тільки столицю, і нарозмовлятися французькою!».
Отже, мету визначено, лишилися засоби. Авiатур вiдкинули одразу — грошi великi, а пролiтаєш, «як хванера над Парижем». У результатi активних пошукiв зрозумiли, що всi нашi забаганки задовольняє лише «Французький калейдоскоп» вiд компанiї «Артекс». Ця автобусна мандрiвка величезним кiльцем охоплює Польщу, Нiмеччину, Францiю та Бельгiю, вона насичена й рiзноманiтна. То вперед!
День 1-й. Польща
Ця країна — перехiдна ланка для адаптування до шенгенських дорiг i краєвидiв. Приїхавши вранцi потягом до Варшави, ми пересiли у височенний комфортабельний автобус i рушили на захiд. Уже ввечерi хвилин за двадцять перетнули кордон «шенгену», i... перестали вiдчувати землю пiд ногами, тобто колесами. Їзда автобанами Нiмеччини та Францiї цiлком iмiтує полiт — плавно, швидко, часом аж у вухах закладає.
Мiсто Хемнiц, у якому нас чекав готель, виявився знайомим змалку Карлмарксштадтом iз популярної пiсеньки. На її мотив у нас спiвали шлягер «Ландыши, ландыши...» (спробуйте вимовити пiдряд «Карлмарксштадт, Карлмарксштадт...»).
День 2-й. Страсбург i Метц
Пролетiвши пiд дощем Нiмеччину, в’їхали у Францiю. Страсбург, «найнiмецькiше з усiх французьких мiст», зустрiв сонечком i довгоочiкуваною казкою. Квартал «Маленька Францiя»! Вузенькi вулички, гостроверхi будинки на троє вiкон i змалку знайома ознака помешкань Попелюшки й Червоної Шапочки — фахверки. Дiтьми такого мудрого слова ми не знали, але кольоровi будиночки з перехрещеними лiнiями на фасадах одразу iдентифiкували як казковi. Фахверк — це дерев’яний каркас будинку, заповнений каменем або цеглою i пофарбований. Дерев’яна оселя поросяти Наф-Нафа не встояла пiд натиском вовка, але фахверковi будинки пережили вже кiлька столiть. Їх iще називали меблями, бо стiни легко було переносити.
Кафедральний собор (1176–1439) заввишки 142 метри став першим iз низки славетних готичних храмiв, якi ми мали побачити. Не менше задоволення принесла прогулянка каналами на катерi зi скляним дахом. Особливо, враховуючи раптову зливу. Пiд час прогулянки було спростовано тезу — мовляв, побажання «щоб у сусiда хата згорiла» є суто українським. Iталiйськi сусiди по катеру завзято улюлюкали, побачивши абсолютно мокрих туристiв на iншому човнику.
Дощ усе-таки загнав нашу групу в автобус, i ми дорогами Лотарингiї рушили до Метца. Заявлене у програмi як пункт ночiвлi, мiсто подарувало сюрприз. Принадою став далекий освiтлений шпиль готичного собору. Ми наближалися до нього безлюдними нiчними вуличками крiзь аромати квiтучих дерев, повз клумби й фонтанчики. Церкви, театр, пам’ятники i будинки у пiдсвiтцi особливо чарували. А над усiм дивовижний собор Сен-Етьєн виблискував своїми славетними вiтражами. Частина їх походить iще з часу побудови собору (XIII столiття), а решта створена славнозвiсним Марком Шагалом. До повернення у готель ми ще встигли пройтися мiстком через рiчку до освiтленої площi перед театром, позазирати у подвiр’я, поспiлкуватися в одному з них iз лебедем у рiчковiй затоцi...
Мiсто нас, певно, причарувало, бо на свiтанку подалися на ще одну романтичну прогулянку, пiд час якої виявили прегарнi палац i парк.
День 3-й. Реймс i Париж
Але час вирушати у столицю Шампанi — Реймс, назустрiч уславленiй перлинi готики, собору Нотр-Дам, де коронували майже всiх французьких монархiв. Коли ми приїхали, яскраве сонце гралося свiтлом i тiнню на його рiзьблених кам’яних мереживах. Ми кружляли навколо храму, не в змозi зупинитися. Намилувавшись аркбутанами, що, мов крабовi нiжки, пiдтримують склепiння ззовнi, ми сперечалися щодо породи диких кицьок, якi нiжилися на його балюстрадi. Збитi з пантелику нескiнченною низкою рiзьблених сцен на центральному порталi, знову обходили собор, намагаючись знайти двi однаковi горгулiї (це такi фантастичнi чудовиська-водостоки)...
Та години через пiвтори нам довелося залишити це диво заради «столицi свiту» — легендарного Парижа. Перше, що здивувало пiсля планової оглядової екскурсiї — вiдчуття дежа вю. Виявилося, що ми чудово уявляємо всi видатнi мiсця й старожитностi, а в процесi ознайомлення лише прив’язуємо їх до мiсцевостi. В орiєнтуваннi дуже допомогла прогулянка корабликом. Його скляний дах захищав нас уже не вiд зливи, а вiд крижаного вiтру. Уздовж правого берега Сени на одну вiсь нанизанi Лувр, площа Злагоди, сад Тюїльрi, Вандомська площа, Єлисейськi поля, Трiумфальна арка... Над усiм височить Монмартр, увiнчаний собором Сакре Кер. Посеред Сени на островi Сiте — славнозвiсний Нотр-Дам-де-Парi. Навпроти Лувра, вже на лiвому березi, знаходиться Латинський квартал iз Сорбонною, Пантеон, Люксембурзький сад, а далi — символ мiста, Ейфелева вежа. Щойно ми все це умiстили в головi, Париж став рiдним i цiлком «пiшохiдно доступним». Своє мiсце посiли й знаменитi Великi бульвари, i бульвар Сен-Жермен-де-Пре, i вулиця Риволi, й набережна Орфевр... Запевняємо, ви теж чудово знаєте Париж.
4-й i 5-й днi. Тiльки Париж!
Нашi туристи, якi багато разiв тут бували, охоче прийняли запрошення на екскурсiї в замки Во-ле-Вiконт (попередник Версаля) i в Шантильї (резиденцiя принцiв Конде). Ми ж вдалися до багатокiлометрових пiших променадiв. За два днi Парижа все одно не вивчиш, тож ми просто пересувалися за покликом душi. А вона бажала свята. Усвiдомлюючи безнадiйну неосяжнiсть Лувра, ми обрали суто французький заклад — музей д’Орсе, де зiбрано твори мистецтва за пiвстолiття, з часiв Другої iмперiї до початку кубiзму. Експозицiя розташована в колишньому вокзалi — як i Ейфелева вежа, вiн зведений до Всесвiтньої виставки 1900 року й донинi вважається найкращою «залiзничною» будiвлею в Європi. I ось ми бачимо «наживо» роботи iмпресiонiстiв, знайомi з юностi за репродукцiями. Не менше захоплення викликала колекцiя меблiв i вишуканих дрiбничок у стилi модерн. Примхливi вигини, вiдсутнiсть прямих кутiв, рослиннi мотиви — їх так полюбляла паризька богема...
Може, й дивно, але нас вразила Ейфелева вежа. Виявилося, що ажурна вона не лише здалеку — сконструйована з металевих профiлiв рiзної товщини, зокрема досить тендiтних. Цiкаво, навiщо i як збиралися демонтувати цього велетня пiсля виставки?
Багато запитань виникало й до паризьких садiвникiв — наприклад, стосовно їхньої звички все стригти «пiд один гребiнець». Добре — кущi, хай їм грець, але цiлi алеї стрижених каштанiв, лип, платанiв у формi прямокутника, а то й лiтери «Т»! Це у парках, а на вулицях узагалi самi «квазiмодо»…
Дерева тримають пiд контролем, а людей — нi. Табличка перед Ейфелевою вежею оголошує, що по газонах ходити… дозволяється. I нiчого, жодних слiдiв, хоча на них навiть у футбол грають. Схожi на товстий килим газони є скрiзь у Францiї, але чомусь не в сусiднiх Бельгiї та Нiмеччинi. Так само й французькi клумби — особливi. Може, тому, що традицiйна для них кольорова гама — синьо-жовта?
День 6-й. Долина Луари
У кожного свiй Париж. До «нашого» ми лише доторкнулись i подалися далi на захiд, у край королiвських дач. Романтична рiчка Луара не так уже й вiдрiзняється вiд нашої зачарованої Десни, тiльки замки на її високому березi побудували не «новi французи», а «старi» — столiть так три-чотири тому.
Оддалiк видно замок Шомон. Але ми прямували далi у лiсовi хащi, до маєтку Шамбор, «мисливського будиночка» короля Франциска I. У колишнi вдалi полювання повiрили одразу, помiтивши за двадцять метрiв од дороги шiсть угодованих диких кабанiв, якi лiниво накивали п’ятами. Але забули про них, щойно побачили казкову споруду, всю в круглих баштах i башточках. Шамбор — ледь не останнiй замок у власностi держави. Вiн якраз був зачинений з приводу офiцiйного державного свята 1 Травня...
А довкола вирувало життя! На величезному полi (звiсно, акуратно пiдстриженому) розташувалися сотнi автомобiлiв i лоткiв. Ми потрапили на «блошиний ринок»! Чого тут тiльки не було — хiба що блiх... Запам’яталися вигадливi дамськi капелюшки з пiр’ям i вуалями, зворушливi старi меблi та величезний панцир черепахи. Святковий настрiй пiдiгрiвав самодiяльний ударно-духовий оркестрик. Музики (вiд 8 до 80 рокiв) видавали хвацькi мелодiї, пiдтанцьовували i пiдспiвували. Встояти на мiсцi вдалося небагатьом.
Шамбор лишився у спогадах сонячним, веселим... i дуже французьким. Гiдним його виявився i замок у Блуа — столицi Францiї Людовiка XII. Споруду з кам’яним рiзьбленням i ажурними сходами нам вдалося оглянути й iзсередини. Мiстечко Блуа, чистеньке й затишне, з доглянутими парками i критими черепицею будиночками, що терасами спускаються до Луари, просто зачарувало. А до нашої колекцiї фахверкових споруд додався «Будинок акробатiв» (XVI ст.) iз рiзьбленими циркачами на фасадi.
Пiд завiсу чудово довгого дня вiдвiдали Шенонсо (XVI ст.) — замок на водi. Побудований поперек рiчки на опорах старого млина, вiн є гiбридом аркового мосту, житла й фортифiкацiї. Поки однi туристи споглядали з вiкон замку краєвид тихоплинної рiчки, iншi дослiджували ботанiчнi принади маєтку. Парки та квiтники закладенi Дiаною де Пуатьє, що отримала Шенонсо в дарунок вiд короля Генриха II. Пiсля смертi монарха його вдовиця Катерина Медичi вижила екс-фаворитку з Шенонсо, вiддавши їй Шомон, i продовжила впорядкування маєтку. Чорну заздрiсть викликали у садiвникiв-аматорiв iз нашої групи колекцiя тюльпанiв i лабiринт iз хитромудро пiдстриженого живоплоту. Остаточно ж їх деморалiзувала запашна глiцинiя, що сховала пiд своїми фiалковими гронами цiлий будиночок.
День 7-й. Бретань
Пiсля ночiвлi на околицi мiста Тур на нас чекав 300-кiлометровий переїзд до Бретанi. Теоретично пiдкованi, ми знали, що на серединi шляху розташоване мiстечко Вiтре iз замком XI столiття, згаданим в усiх архiтектурних енциклопедiях. Треба вiддати належне нашому гiдовi Iринi, яка ризикнула заїхати туди без попередньої розвiдки. Середньовiчне мiсто i замок так захопили, що група винагородила гiда бурхливими оплесками. Iрина ж привiтала нас iз тим, що ми, напевно, першi у Вiтре туристи з України.
У Сен-Мало, кинувши речi в готелi на березi Ла-Маншу (непогано звучить?), ми побiгли до океану. Граючись iз припливом у «хто кого дiстане», спостерiгали за серфiнгiстами. Пiд час вiдпливу вода вiдступає дуже далеко, метрiв на 300, звiльняючи чистий пiщаний пляж. Сезон мав бути ще нескоро, тож ми меланхолiйно прогулювалися майже безлюдним берегом, насвистуючи Джо Дассена...
В одному з ресторанчикiв Старого мiста ми здiйснили давно запланований захiд — дегустацiю дарiв моря. Морському коктейлю (тобто сумiшi рiзних молюскiв i ракоподiбних) передував напiй, рекомендований панi Iриною. Його назва пiдштовхнула нас до розгадки походження росiйського слова «кирять». Виявляється, француженки для апетиту замовляють собi перед обiдом «кiр» — коктейлик, схожий на слабеньке винце.
День 8-й. Мон-сен-Мiшель
Наступного дня, пiд час екскурсiї до абатства Мон-сен-Мiшель (Гора святого Михаїла) на пiвночi Бретанi пригадався летючий острiв iз книжки Свiфта. Легка мряка закривала пiднiжжя величезної скелi, на якiй стояв монастир. Здавалося, високо над землею завис казковий острiв, яскраво освiтлений сонцем. За потужними мурами монастиря, нiби нанизаного на верхiвку гори понад узбережжям, справдi ховається цiле середньовiчне мiстечко. Засноване у Х столiттi бенедиктинцями абатство поступово стало мiсцем паломництва, не гiршим за собор святого Петра у Ватиканi й не менш вiдвiдуваним, нiж Лувр — свiдченням цього є гiгантський паркiнг унизу.
На зворотному шляху до Сен-Мало ми вийшли з автобуса бiля «Гранд-акварiума», бажаючи поринути в iншу стихiю. Досi не бачили такого раю для акул, велетенських черепах, баракуд, скатiв i... дiтей. Малi з батьками комфортно сидiли або вилежувались на килимах, роздивляючись мешканцiв моря. А ми хiба гiршi? I рибок погладили, i пороздивлялись, i навiть покаталися на пiдводному човнi.
А ввечерi прощалися iз Сен-Мало. Старе мiсто, оперезане муром, вiлли на набережнiй, порожнiй пляж, скелi, довгi хвилi припливу... В це мiсто ми закохались i дуже розраховуємо на монетки, кинутi в океан.
День 9-й. Нормандiя
Iз Бретанi рушили на схiд, до мiстечок iз кумедними назвами Довiль i Трувiль. Довiль — фешенебельний курорт зi зразковими будиночками i просторими пляжами, улюбленим мiсцем купання парижан (до столицi якихось 200 кiлометрiв). Найрiшучiшi учасники нашої групи наважилися поплавати у Ла-Маншi, попри досить прохолодну воду, а ми всiлися на пiрсi й салютували яхтам.
Наступне мiстечко, Онфлер, виявилося значно приємнiшим. У водах тихої гаванi вiддзеркалювалися не лише фахверки, а й... гонтовий дах дерев’яної церкви. Нi, це не напад ностальгiї. Просто в Онфлерi знаходиться дерев’яний храм святої Катерини, найдавнiший у Францiї (XV– XVI ст.). Його розмiри i дерев’янi конструкцiї вражають. А ще в мiсцевому етнографiчному музеї демонструють меблi, посуд i середньовiчний одяг, зокрема вiдомi нам за портретами бретонськi чепчики.
Пiд вечiр, прибувши до Руана, ми гадали, що черговим собором або будиночком нас уже не здивуєш. Але помилялися. Нас закрутили в танцi кольоровi стiни i фахверки — вулиця за вулицею. А Руанський собор (XIV–XV ст.), який ми бачили на картинах Моне в музеї д’Орсе, наочно проiлюстрував вiдомий вислiв про застиглу в каменi музику й архiтектурний термiн «полум’яна готика». Таку назву отримав цей стиль завдяки вигадливо вигнутим елементам, що нагадують язики вогню.
До речi, про вогонь. Увечерi ми ще встигли пройти слiдами легендарної Руанської дiви — за винятком багаття, звичайно...
10-12-й днi. Оревуар!
Добре, що не поверталися лiтаком, це було б жорстоко. А так подорож iще тривала три днi. I якi!
Бельгiя: день у «Пiвнiчнiй Венецiї» — Брюгге, нiч у Брюсселi. В першому ми знову покаталися на човнику, а в другому помилувалися найкрасивiшою площею Європи та з’їли цiлий дзбаник мiдiй у сметанному соусi.
Найзахiднiше мiсто Нiмеччини, Аахен вабить європейцiв своїм бальнеологiчним курортом, а нас заiнтригував незвичним собором, восьмикутним у планi, де зберiгається мармуровий трон i саркофаг iмператора Карла Великого. Поновлюючи сили кавою та морозивом, ми навiть не здогадувались, як вони нам знадобляться у Кельнi! Дряпаючись нагору гвинтовими сходами гiгантського Кельнського собору (XIII–ХIХ ст.), ми вже й не сподiвалися живими долiзти до 120-го метра. Але не тiльки храми можуть бути вiзиткою мiста. В цьому переконав щойно збудований, «ще тепленький» готель у Магдебурзi. Стильна, гротескна рожева будiвля з алогiчною назвою «Зелена цитадель» вихиляється, зневажаючи симетрiю, i нагадує «природнi» споруди Антонiо Гаудi — жодного прямого кута чи площини, яскравi фарби, колони на зразок дитячих пiрамiдок... Будинок ще й не добудований, а його вже не обминає жоден турист.
У доброму гуморi ми вирушили до Варшави задля останньої ночiвлi перед потягом додому. Ця дата припала на день народження одного з авторiв цього опусу, i панi Iрина привiтала iменинника (третього за тур) вiд iменi «Артексу» та групи, вручивши подарунок. Його ми вiдкоркували вже вдома, з родиною, в процесi перегляду 1300 фотографiй i 2 годин вiдео — вiдчуваючи щиру заздрiсть до майбутнiх туристiв, якi чекають вересня, щоб укотре покрутити «Французький калейдоскоп».
ПРАКТИКА АВТОПОДОРОЖЕЙ У тривалiй подорожi є небезпека чогось недодивитись або, навпаки, перебрати вражень. Тур «Французький калейдоскоп» був на диво оптимiзований. • Багато значив колектив. Нашi супутники проявили надзвичайну активнiсть, пунктуальнiсть (!) i толерантнiсть, за що їм велика дяка! Бiльшiсть добре знайомi мiж собою, оскiльки їздять з «Артексом» не вперше. • Наш гiд Iрина Снєгiрьова, закохана у Францiю, сама розробила цей маршрут i постiйно його вдосконалює (деякi туристи здiйснювали тур удруге!). Вона встигала вирiшити всi оргпитання, не перестаючи розповiдати «про королiв i капусту» (iсторiю та гастрономiю). Деякi туристи навiть вели конспекти, якi згодом допомогли у влаштованiй Iриною вiкторинi про Францiю. • Маленька порада: вiзьмiть iз собою в автобусний тур подушечку-пiдголовник у формi лiтери «П». Будете вдячнi цьому аксесуарчиковi.
|
|
|
Просмотреть все статьи |
|
|
|
|
|
|
|
|
