|
|
 |
 |
Маврикій. Та сама Країна чудес
|
 |
|
 |
 |
|
|
|
 |
|
|
|
07.11.2006 -
Маврикій. Та сама Країна чудес
|
|
Потонувши у крiслi поруч iз пiлотом, я справдi почувалась казковою Алiсою, яка раптом стала малесенькою на тлi велетенського свiту i полетiла в таємничу невiдомiсть... Курс — на пiвденний захiд Iндiйського океану. На острiв Маврикiй!
За лiченi секунди Париж розпластався пiд нами, довгонога Ейфелева вежа на очах стала цяточкою... Розстебнувши паски безпеки, Майкл, капiтан лiтака «Маврикiйських авiалiнiй», дiстав книжку Джеральда Даррелла «Золотi крилани i рожевi голуби» й, весело пiдморгнувши, сказав:
— Це розкриє тобi душу острова. Попереду 11 годин комфортного польоту, не байдикуй… Було б грiх байдикувати за книжкою славетного природознавця, засновника Джерсiйського зоопарку та тресту з охорони диких тварин. Першi ж сторiнки, мов хвилi Iндiйського океану, перенесли мене у свiт маврикiйських чудес.
Острiв-торт, острiв-форт...
У Маскаренському архiпелазi Маврикiй другий за величиною острiв. Розмiри його — 32 на 64 кiлометри, а вiдтiнкiв зеленi — мiльйон! Тут i смарагд, i малахiт, i нiжнi барви ранкової зорi, й кремова зелень бамбукових паросткiв, iнкрустована веселкою цвiтiння.
Маврикiй з’явився на зорi формування Землi, коли гiгантськi вулканiчнi нариви, лопаючись, вивергали вогонь i лаву. Титанiчнi конвульсiї зiрвали острiв з дна океану й пiднесли його до неба. Циклони i цунамi, спекотнi вiтри та зливи м’яли i точили розжаренi гiрськi породи. Страшнi корчi трясли острiв, вилiплюючи чудернацькi гряди, перемiшуючи розм’якшенi пласти, як той кухар. Так виросли дивовижнi гори Маврикiю — невисокi, не бiльше тисячi метрiв, але гротескнi, мов театральнi декорацiї. А потiм полчища коралових полiпiв обнесли рифом острiв i лагуну, нiби фортечним муром…
«Welcome journalists from Ukraine!»
— За 20 хвилин ми приземляємося в мiжнародному аеропорту Маврикiю, бажаєте приєднатися? — бадьористо промовив капiтан, знову загадково усмiхаючись.
Вiд побаченого крiзь заспанi хмари сон враз перейшов у всеохопне збудження. Зелений i вогнистий, iз блакитними та пурпуровими вкрапленнями гiр, острiв нагадував велетенський коштовний камiнь у блакитнiй емалевiй оправi. Разом iз бiлопiнним перснем рифiв — мiж iншим, третiм з найбiльших у свiтi — вiн вигравав на густо-блакитному оксамитi океану.
Коли заходили на посадку, погляду вiдкривалися зеленi острiвцi всерединi рифу, бiлоснiжнi пляжi, квадратнi плантацiї цукрової тростини та гори. Парадокс: ми, безкрилi ссавцi, сiдаємо на клаптик землi, на якому жив один iз найдивнiших птахiв, а мiсце, де знайденi кiстки додо, знаходиться пiд бетоном аеропорту Плезнс...
Дверi лiтака вiдчинились — обличчя враз овiяло гарячим духмяним повiтрям, очi заслiпило розмаїттям тропiчних барв. Першi променi маврикiйського сонечка гостинно вiтали туристiв. А їх, мiж iншим, на крихiтний острiвець щороку прилiтає близько 750 тисяч щотижневими 25 рейсами «Air Mauritius».
Ось i я — Марися в Країнi Чудес!
У натовпi зустрiчаючих приємно вибивалась табличка: «Welcome journalists from Ukraine!», яку поважно тримав представник «Solis Indian Ocean», однiєї з найбiльших маврикiйських компанiй-туроператорiв. Його обличчя випромiнювало неприховане захоплення: заможними англiйцями, французами, нiмцями та iталiйцями на островi вже нiкого не здивуєш, тодi як гостi з України — пташки рiдкiснi.
Ковток нацiонального коктейлю
— Бонзур, мамзель! Я Вiккi. Прошу до авто. Уперше в життi я почула креольську говiрку — «французьку без граматики». Вона на островi в ширшому вжитку, нiж державна англiйська мова i «правильна французька». Вихiдцi з Азiї розмовляють тут мовами бходжпурi, хiндi, тамiльською, китайською. Дорогою Вiккi трохи патетично пояснив, що 1 мiльйон 200 тисяч острiв’ян, перебуваючи в колоритному коктейлi мов, культур i релiгiй, гордо величають себе маврикiйцями!
Хоча, як свiдчить iсторiя, протягом столiть острiв, попри чудовий клiмат i божественнi краєвиди, залишався безлюдним. Першими його вiдвiдали ще середньовiчнi арабськi мореплавцi. Але вони лише позначили цю землю на картах як Дина-Машрик — Острiв на сходi. Iнодi арабськi кораблi доу заходили сюди за прiсною водою та провiзiєю: острiв кишiв дичиною.
1510 року цiєї частини свiту дiсталися каравели португальського короля, але й для них острiв, названий Цирне — Лебiдь, став лише зручною базою на шляху до Гоа та Малакки.
У серпнi 1598-го через сильний шторм до берегiв вимушено пiдiйшла голландська ескадра. Цирне належав Португалiї, давньому вороговi голландцiв. Та бiйки не вийшло. Людей там не було взагалi — тiльки смiшнi носатi безкрилi птахи додо. Острiв був проголошений голландським i перейменований на Маурiтiус, на честь принца Морiца (Маурiтiуса) Нассау.
Маврикiй тодi ще вкривали лiси чорного дерева, що цiнувалося на вагу золота, вiн мав також чудовi умови для вирощування цукрової тростини. Пiдприємливi голландцi заклали тут мiста й форти, завезли невiльникiв i почали вирощувати каву, чай, прянощi та тростину. З останньої шляхом бродiння соку отримували дешевий алкоголь, а ось першi цукровi заводи збудованi вже за володiння французiв. Тепер пiд плантацiї цiєї культури вiдведено близько половини земель острова, i Маврикiй вiддав цукровiй промисловостi почесне трете мiсце в економiцi пiсля текстилю й туризму.
Я i романтика
Перед нами виринали мальовничi села з дерев’яними будиночками, де юрмилися жiнки у квiтчастих, мов крильця метеликiв, сарi в оточеннi веселої ватаги собак, горбатих корiв, кiз i дiтлахiв. Поселення розмежовувались рядами цукрових тростин iз рожево-блакитними стеблами та їдко-зеленим листям.
Захопившись калейдоскопом пейзажу, я не помiтила, як Вiккi вправно пiдкотив до готелю «Shandrani», найближчого вiд аеропорту i найбiльшого в групi «Beachcomber». Будiвля статечно розмiстилася серед гiбiскусiв, кокосових пальм i казуаринiв. Вiд багатоголосся пташок, пахощiв квiтiв, безтурботної блакитi лагуни голова йшла обертом. Усвiдомлення реальностi повернулося лише з ковтком традицiйного ванiльного чаю.
Коли я розгорнула карту Маврикiю та визначила власне мiсцезнаходження — пiвденно-схiдне узбережжя, — душа й тiло запрагли чимшвидше поринути у тропiчнi води. Тим паче, що за сотню крокiв вiд мого номера був бiлоснiжний пляж i спокусливо шепотiв океан, який, здавалося, бажав безмежної та глибокої, як i вiн сам, любовi молодому подружжю, що фотографувалось у хвилях просто у весiльному вбраннi! З’ясувалося, вони з Пiвденної Африки i в отакий спосiб проводять свiй медовий мiсяць.
Заповiдний острiв
А далi був вранiшнiй круїз на моторному човнi з прозорим дном — найлiпший спосiб для «пасивних аквалангiстiв» ознайомитися з пiдводним свiтом. Вдивляючись у морськi джунглi з кораловими шедеврами та загадковими печерами, думаєш, що ось зараз на поверхню вирине сам Посейдон i запросить до своїх морських хоромiв...
Справдi, в околишнiх водах зiбранi найбiльшi скарби океану. Один iз них — кораловий острiв Егрет. На його поверхнi, пiд охороною Маврикiйської фундацiї дикої природи на 26 гектарах створено унiкальний нацiональний заповiдник як спробу вiдродити первородну флору та фауну. Там мене вмить вiднесло у глибоке минуле. Враз перед поглядом промчали мiльйонолiття еволюцiї. Занесенi морем i вiтром насiнинки з континентiв укоренились у м’якому родючому вулканiчному грунтi острова. З рiзних країв прилетiли птахи й кажани. Припливли черепахи з ящiрками на плотах iз гiлля та лiан. Тортилли за вiдсутностi ворогiв повиростали завбiльшки з велике крiсло та вагою близько тонни. А ящiрки намагалися перевершити одна одну екстравагантнiстю форм i забарвлень. За вiдсутностi хижакiв багато видiв не завели собi захисних засобiв. Жирний дронт, ставши безкрилим, ходив перевальцем по землi, на нiй i гнiздувався. Як i велетенський безкрилий чорний папуга. На клаптику вулканiчного грунту посеред величного океану природа обережно, повiльно творила неповторний миролюбний куточок. Вiн був зовсiм не готовий до зустрiчi з найбiльшим хижаком на свiтi — гомо сапiєнсом... Жертвами колонiзацiї стали 90 вiдсоткiв бiорозмаїття. Зникли дронт, чорний папуга, велетенська рiкiйська черепаха, додо... На Маскаренських островах знищено понад 40 унiкальних видiв птахiв, натомiсть завезено сюди бiльше 20 видiв пернатих, безлiч дерев i кущiв. Усi вони безцеремонно притiсняють аборигенну рослиннiсть.
Ми обмiнювались враженнями вiд гiдової розповiдi, та несподiвано отримали команду завмерти — на гiлцi чорного дерева воркували два... рожевi голуби! Чималенькi, стрункi завдяки дуже довгим хвосту та шиї. Пiр’ячко на грудях виблискувало рожево-цикламеновим вiдтiнком. I цих красенiв трохи не спiткала доля додо! З 10 птахiв, що вижили, завдяки неймовiрним зусиллям ентузiастiв, було виведено 300 рожевих голубiв. Нинi 75 iз них, комфортно проживають у заповiднику «Егрет».
Побачення з велетенськими черепахами Альдабра теж можливе лише на Маврикiї. Останнiх ми «застукали» за процесом творення майбутнього поколiння. Тож, не стривоживши їх, рушили до музею острова — там на нас чекав додо.
Додому до додо
Поговорити з легендарним птахом менi, Марисi в Країнi Чудес, не вдалося — тiльки сфотографуватися. Вiдлитий iз бронзи, вiн поважно стояв на постаментi. У його добрих оченятах та «усмiшцi» було щось вiд Мони Лiзи...
За будовою додо нагадував iндика, проте на головi — нi гребiнця, нi чубчика, шия довша, та й на зрiст вiн вищий — близько метра. За життя оперення його змiнювало свiй колiр, виблискуючи золотом.
Незвичайним цей птах був у всьому. Наприклад, гнiздо вiн мостив у виглядi горбочка iз землi, пальмового листя i гiлок, куди вiдкладав одне велике бiле яйце завбiльшки з гусяче. 7 тижнiв його насиджували самиця й самець по черзi, нiкого не пiдпускаючи до гнiзда на пiвсотню метрiв.
Неляканi додо були дуже приязними до людей, тi ж убивали їх палицями та камiнням. Вистачало трьох 30-кiлограмових птахiв, щоб нагодувати команду корабля. На все плавання досить було засолити кiлька десяткiв додо. Незабаром полювання на них перетворилося на забавку: матроси змагалися, хто бiльше вб’є.
Швидкому зникненню птаха сприяло ще двi речi. Європейськi колонiсти завезли на Маскаренськi острови кiз, собак, свиней, пацюкiв, крабових макак, собак, котiв, диких кроликiв, iндiйських зайцiв, мангустiв... Здичавiлi, вони дуже шкодили додо, особливо свинi, що з’їдали яйця та пташенят.
Європейцi не раз намагалися привезти екзотичного птаха додому. Один французький священик писав: «Кожен iз нас захотiв узяти iз собою по два птахи, щоб надiслати їх у Францiю й там передати Його Величностi; але на кораблi птахи померли, ймовiрно, вiд туги, вiдмовившись вiд їжi та води».
До 1681 року на островi Маврикiй не лишилося жодного додо. У 1693-му вiн узагалi не потрапив до списку тварин Маврикiю просто через свою вiдсутнiсть. Коли 1758 року натуралiст Карл Лiнней випустив десяте видання своєї «Системи природи» з описом цього виду, про додо вже забули навiть корiннi маврикiйцi.
Нинi ж зображення птаха можна побачити на гербi острова...
Йо-хо-хо — i пляшка рому!
Апетит, що розгулявся пiсля морської прогулянки, ми вирiшили втамувати у горах, у природному парку «Le Domaine du Chasseur», що розкинувся на 1500 гектарах тропiчного лiсу. Тут полюють на оленiв, яких iще голландцi завезли з Яви.
На джипах ми дiсталися вузенькою серпантинною дорогою найвищої точки парку, що вивершувалась вертолiтним майданчиком, i погляду вiдкрилася казкова панорама острова. Складно було не погодитися зi словами Марка Твена: «Господь створив рай, перебуваючи пiд враженням подорожi на Маврикiй».
Як несила було вiдмовитися вiд супу з оленини, салату з пальми, крабового м’яса на мушлi, кокосового крем-брюле, мармеладу з гуави та скляночки 15-рiчного рому — славнозвiсного «Зеленого острова»! Не знаю, чим частують у раю, але тут я отримала неземну насолоду.
Вулкан, iще вулкан!
Наступного дня ми вирушили дослiдити мiстичний схiд Маврикiя. На шляху лежав дiловий центр острова — торгове мiсто Кюрпiп iз колонiальними спорудами, колоритними магазинчиками, посольствами та вiллами. Проминувши все це, ми несподiвано зупинились... бiля кратера вулкану. Вiн обрамлений соковитою рослиннiстю, а в «ротi» ховав хмаринку, чи то пак — її вiддзеркалення. Як з’ясувалося, на островi 7 кратерiв, iз них 5 мiстять водойми. I ось перед нами — прiсне озеро. Вкинувши туди на згадку 50 українських копiйок, ми вирушили до наступного «гiрського ока».
Воно виявилось не простим, а сакральним. Про це на пiд’їздi нагадує 35-метрова статуя Шиви, одного з трьох верховних божеств iндуїзму. Сходинки бiлоснiжного храму Шиви та його дружини Парватi ведуть до священного озера Ганга-Талао. У кiнцi лютого тут вiдзначають найбiльше свято маврикiйських iндуїстiв — Маха-Шивахатрi. Понад 300 тисяч пiлiгримiв у бiлоснiжному вбраннi проходять обряд очищення в озерi. Вважається, що його води дотикалися до вод рiчки Ганг в Iндiї. Чотири днi паломники босонiж iдуть до священної водойми, несучи на плечах дивовижну споруду кануар — бамбуковi дуги з квiтами, дзеркалами та зображеннями Шиви. Приїхали б ми на мiсяць ранiше — а були ми тут на початку квiтня, в найкращий час для вiдвiдання острова, — потрапили б i на саме свято. А приїхали б пiзнiше, хтозна, чи запропонував би менi мiсцевий священик вiдкрити «третє око»... Змалювати процес складно, як i вiдчуття пiсля ритуалу, коли на лоба нанесли «тiлак» — знак благословення.
Iз «третiм оком» стало значно краще сприймати невичерпнi красоти Маврикiю, тим паче, що попереду чекала «туристична Мекка» острова — Земля Семи Кольорiв. У гiрському сiльцi Шамарель, серед цукрових, кавових i ананасових плантацiй, природа сховала свiй неоцiненний витвiр. Вулканiчний Вогонь, Вода i Повiтря, сполучившись iз Землю, створили тут «марсiанський» ландшафт, що мiниться перламутровою веселкою! Поруч — прохолоднi води 80-метрового водоспаду Шамарель.
За пiвгодини ми вже опинилися в новiй оазi комфорту — готелi «Dinarobin», де на нас чекали 7 кiлометрiв пляжу, неозора лагуна й незабутнiй захiд сонця. Це явище на Маврикiї змалювати складно. Власне, як i схiд. Його я вперше зустрiла… на гольф-полi сусiднього готелю «Paradis». Праворуч — найбiльша лагуна острова, лiворуч — гора Ле-Морне, з-за якої щоранку сходить сонечко, пiдсвiчуючи 18-лункове «зелене озеро» i звеселяючи аматорiв аристократичної гри.
Негритянська сiч
Натомiсть 555-метрова кам’яна красуня Ле-Морне була свiдком не дуже веселих iсторичних подiй, про що нагадує її назва: в перекладi — «Скорбота».
Коли 1710 року переможна французька ескадра пiдiйшла до Маврикiю, воювати там не було з ким, як колись голландцям. Окупантiв зустрiв квiтучий острiв iз плантацiями, дорогами, маєтками й фортецями, навiть нiчиїми невiльниками, але майже без голландцiв. Щоправда, були там ще й пiрати, але вони чкурнули при появi французького королiвського флоту. Тож острiв перейменували на Iль-де-Франс i поставили справу iз цукровою тростиною на широку ногу.
Але така вже унiкальна натура в цього острова — тут не хочеться воювати, а бути рабом — тим паче. Негри-невiльники почали масово тiкати вiд панiв i заснували своєрiдну сiч у глибинi острова. Цей район i нинi називається Чорною Рiчкою та є заповiдником. Ще одним прихистком рабiв, аж до скасування Британською iмперiєю рабства у 1835 роцi, залишалась гора Скорботи. Коли англiйськi офiцери пiднялися туди, аби сповiстити невiльникам про свободу, тi не повiрили й почали стрибати з неї вниз...
А на острiв тим часом почали прибувати iндiйськi заробiтчани, китайськi та iндонезiйськi дрiбнi торговцi. Їх тодi, як i нас зараз, цiкавило «мiсто-серце» Маврикiю — Порт-Луї.
Столиця рiзнолиця
Розташоване в пiвнiчно-схiднiй частинi острова, бiля пiднiжжя гiр, мiсто Порт-Луї i за французiв, i за англiйцiв було адмiнiстративним центром колонiї. 1968 року острiв проголосив незалежнiсть, але залишився пiд рукою британського генерал-губернаторства. Республiкою Маврикiй став 12 березня 1992-го, а його багатоликою столицею зоставався Порт-Луї.
На пiд’їздi гiд Вiккi вказав нам на одну з найвищих гiр Маврикiю — Пiтер-Бот (828 м), яка колись служила орiєнтиром кораблям, що йшли до затишної гаванi.
Ми зупинилися на Сигнальному пагорбi, де у британськiй цитаделi Форт-Аделiда, збудованiй 1834 року, довго дiяла станцiя зв’язку та спостереження за суднами. Звiдси, мов на долонi, видно увесь Порт-Луї. Марсове поле — мiсце вiйськових парадiв та народних гулянь; ще у 1812 роцi англiйцi зробили тут перший на берегах Iндiйського океану iподром, завiвши моду на кiннi змагання. У центрi мiста — театр у стилi французького бароко, вiдкритий 1882 року, перший у Пiвденнiй пiвкулi. Далi — мечеть Джамма, англiканська церква святого Якова, католицький собор святого Людовiка, iндуїстський храм, китайськi пагоди... А на центральному базарi Порт-Луї представники рiзних релiгiй i завзятi атеїсти почуваються абсолютно рiвними. Тут править бог торгiвлi...
Щовечора, пiсля робочого дня, 100 тисяч маврикiйцiв залишають столицю, тодi як 120 тисяч «щасливчикiв» не лише працюють, а й живуть тут.
Усерединi «Грейпфрута»
Ми ж, туристи-журналiсти, не могли залишити столицю, не побачивши її найцiннiшої перлини — ботанiчного саду «Памплемус» («Грейпфрут»), закладеного ще в серединi XVIII столiття. Вражали уже його бiлоснiжнi ворота, удостоєнi у 1862 роцi золотої медалi на виставцi в Англiї.
А першим живим екзотом саду для нас став баобаб, завезений ще голландцями iз Центральної Африки. Вiн, нiби охоронець, ось уже понад 350 рокiв оберiгає сад, що розкинувся на 24 гектарах. Охопити 30-метровий стан велетня, як i осягнути всi 500 видiв рослин за годину-другу — нереально.
Проходячи алеєю королiвських пальм, я почувалася, нiби серед колон античного храму. Квiтнуть цi рослини раз на 40 рокiв. Стовбур цукрової пальми нагадував спину крокодила (мiж iншим, з неї добувають сiк, як ми з берези). Подих перехопило вiд вигляду озера з лiлеями, листки яких у дiаметрi сягають 2 метрiв i можуть втримати не лише казкову Дюймовочку, а й реальну трирiчну дитину! У сусiдньому ж ставку квiтки лдотосiв повертають свої голiвки за сонцем, як нашi українськi соняшники…
Спа-релакс i ритми сега
Несподiвано закрапав дощ, теплий i лагiдний. Вiн так само раптово закiнчився, омивши тропiчну зелень. I Вiккi, загадково усмiхаючись, повiз нас далi, на пiвнiчно-захiдне узбережжя, де по-королiвському вмостився на березi смарагдової лагуни найкращий заклад гостинностi на островi, ще один представник групи «Beachcomber» — готель «Royal Palm».
Iнтелектуально збагачена й фiзично зморена, я й гадки не мала, що на мене тут чекає небувале розслаблення. Подарували його спа-процедури. В атмосферi повного спокою, серед лагiдного свiтла свiчок, запаху ароматичних олiй i орхiдей, менi на мить здалося, що це сон. Та коли тiла торкнулися вправнi руки масажиста, я усвiдомила — ось вона, солодка тропiчна знемога... Скраб, зроблений на моїх очах iз мелених зерен кави, рису та йогурту, чудово очистив i пiдготував тiло до вранiшнього засмагання.
На сходi сонця я вже нiжилася на бiлоснiжному пляжi, спостерiгаючи з-пiд примружених повiк за рибалками й торговцями сувенiрами. Вони почуваються тут господарями, бо 330 кiлометрiв узбережжя Маврикiю — це стратегiчна оборонна лiнiя, що належить державi й не продається. Готелi лише орендують пляжi на 99 рокiв. Мудро й по-демократичному!
Взагалi, Маврикiй — острiв свободи i радостi. Про це навiть у креольськiй пiснi спiвається та передається мовою рухiв у традицiйному танку сега...
У колонiальнi часи раби з Африки, збираючись на березi океану бiля вогнища пiсля тяжкого робочого дня, брали до рук раван, марван, «трикутник», барабан i починали свої запальнi танцi. Так i в наш час, i нашого останнього вечора на казковому островi, не стихала сега. Сонце зависло над океаном, задивившись на веселощi, а небо тихо просльозилося невеличким дощиком i — усмiхнулося наостанок подвiйною веселкою...
ДОДО — ЦЕ ГОЛУБ? Британським генетикам пощастило видiлити ДНК iз фрагмента тканини, що належить вимерлому птаховi додо (наукова назва — дронт). Кiлька його лапок, пара засушених голiв та кiстки довгi роки зберiгалися в музеї iсторiї природи Оксфордського унiверситету, де й ведуться нинi експерименти. Вченi дiйшли висновку, що найближчий родич додо — це голуб з острiвного архiпелагу Нiкобар в Iндiйському океанi. 26 мiльйонiв рокiв тому два птахи розвивалися з домiнантою рiзних генiв. I виявляється, лише пiвтора мiльйонолiття до наших днiв додо, вiдомий усiм як безкрилий, мiг лiтати!… ТІЛАК НА ТІЛІ Ритуальний знак тiлак — цятка чи iнше мiнiатюрне зображення на мiжбрiв’ї в iндуїстiв. Наносять його спецiальною фарбою з численних екзотичних iнгредiєнтiв. Мiжбрiв’я вважається мiсцем прихованої мудростi та розумової концентрацiї, «третiм оком». Саме на ньому зосереджуються йоги для злиття з Бодхiсатвою. Iз нанесення тiлака починаються всi обряди й церемонiї iндуїстiв, його наносять при зустрiчi та прощаннi з гiстьми або родичами. ПАЛЬМА НА СМАК Салат «Серце пальми», вiн же — «Салат мiльйонерiв», є суто маврикiйською стравою й iснує в кiлькох варiацiях. Для його приготування зрiзають 5-рiчну пальму з їстiвною серцевиною, нарiзають її невеличкими шматочками, додають спецiй i прикрашають прокопченою, настояною на горiлцi та помаранчевому соку рибою марлiном. Смакує дуже оригiнально. МАВРИКІЙСЬКІ СУВЕНІРИ • Килими з напiвкоштовним камiнням. • Вироби з кашемiру. • Фiгурки птаха додо. • Мушлi, акулячi щелепи, сушенi морськi зiрки, кальмари, медузи... • Бiлi та рожевi перли. • Прянощi. Категорично забороняється вивозити рослини, тварин i... землю!
|
|
|
Просмотреть все статьи |
|
|
|
|
|
|
|
|
